Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Сестро, — сказав Лама, вживаючи таку форму звертання, яку буддистські монахи використовують лише зрідка до монахинь, — якщо талісмани тебе заспокоюють…

— Вони кращі за десять тисяч лікарів.

— Я кажу, якщо вони тебе заспокоюють, то я, колишній настоятель монастиря Сач-дзен, напишу тобі стільки, скільки забажаєш. Я ніколи не бачив твого лиця…

— Навіть мавпи, які у нас крадуть локвати[192], раді його не бачити. Хі-хі!

— Але, як сказав отой, що спить там, — він кивнув на зачинені двері до гостьової кімнати на тому краю двору, — ти маєш золоте серце. А він мені духовно, як справжній «онук».

— Добре! Я — корова святого чоловіка, — це був суто індуїстський вислів, але Лама не зважав на таке. — Я стара. Я народила кількох синів у тілі. О, колись я могла тішити чоловіків! А тепер я можу дбати про них. — Він почув, як дзенькнули її браслети, наче вона вивільняла руки до дій. — Я візьмуся за хлопця і буду йому давати ліки, і відгодовуватиму його, і зберу його докупи. Гай-гай! Ми, старі, ще трохи знаємо!

Тож коли Кім, якому боліла кожна кісточка, розплющив очі і подався на кухню по їжу для свого наставника, він одразу на дверях утрапив під сувору спонуку, а стареча постать, загорнута в покривало, за підтримки сивого слуги дуже чітко розказала хлопцеві, чого він не має робити.

— Ти тут маєш?.. Нічого ти тут не маєш. Що? Ящик на замку, щоб скласти священні книжки? О, це інша справа. Хай мене боги милують ставати між жерцем і його молитвами! Тобі принесуть, і ключа теж матимеш.

Кімові під ліжко примостили скриню, і він видихнув із полегшенням, коли склав туди Магбубів пістолет, цератовий пакунок із листами та книжки й записники на замочках. Із якоїсь дивної причини все це гнітило його плечі менше, ніж тиснуло на свідомість. Йому через них аж шия ночами боліла.

— Твоя рідкісна недуга рідко трапляється у наші дні, відколи молодь покинула дбати про старших. Тобі допоможе сон і ще трохи ліків, — сказала сагиба, і він був радий віддатися порожнечі, яка здавалася йому наполовину загрозливою, наполовину заспокійливою.

Вона варила у таємничій азіатській комірчині ліки, які тхнули дідьком і на смак були бридкущі. Вона стояла над Кімом, аж поки вони не потрапляли йому всередину, і вичерпно з’ясовувала, як вони виходять назовні. Вона заборонила користуватися зовнішнім подвір’ям і поставила для підкріплення озброєного дядька. Щоправда, той мав добрячих сімдесят років, а його меч закінчувався у піхвах одразу після руків’я, але він представляв владу сагиби, тож навантажені підводи, балакучі слуги, телята, собаки, кури і їм подібні звіддалік оминали його. Ще краще — коли Кімове тіло очистили, вона вихопила з-поміж бідних родичів, які тлумилися на задньому подвір’ї — їх прозвали домашніми собаками — вдову двоюрідного брата, яка зналася на тій справі, яку європейці, які нічого в цьому не тямлять, називають масажем. І вони удвох, виклавши Кіма зі сходу на захід, щоб таємні струми землі, які пробуджують наші тіла, допомагали, а не заважали їм, заходилися розминати хлопця — за довгих півдня вони перебрали йому кісточку по кісточці, м’яз по м’язові, зв’язку по зв’язці, і нарешті нерв за нервом. Перетертий на безвідмовну м’якоть, майже загіпнотизований невпинними змахами рук, які поправляли покривала, що приховували очі, Кім поринув на десять тисяч миль у сон, тридцятишестигодинний сон, який освіжив його, як дощ після засухи.

Потім сагиба заповзялася відгодувати його і дім пішов обертом від її крику. Вона наказала різати птицю; послала по овочі, і тверезий тугодум-садівник, майже такий старий, як вона, аж упрів коло них; вона вибрала прянощі, і молоко, й цибулю, і дрібну рибку зі струмків, далі — лимони для щербету, тлустих перепілок із пасток, тоді курячу печінку, нанизану на рожен зі шматочками імбиру.

— Я таки щось бачила у цьому світі, — говорила вона через заставлені їжею таці, — є тільки два види жінок — ті, що забирають силу у чоловіків, і ті, які повертають її. Колись я належала до тих, а тепер належу до цих. Та ні — годі ото прикидатися переді мною жерцем. Я просто жартую. Як воно тобі зараз не до шмиги, то сподобається потім, як знову підеш по дорогах вештатися. «Сестро, — звернулася вона до бідної родички, яка ніколи не втомлювалася вихваляти милосердя своєї покровительки, — його шкіра засяяла, немов у щойно вичищеного коня. Наша робота — наче полірування коштовностей перед тим, як їх кинуть танцівниці, еге ж?»

Кім сів і всміхнувся. Жахлива слабкість спала з нього, наче стара пантофля. Язик йому свербів знову вільно потеревенити, хоча якийсь тиждень тому найлегші слова губилися в ньому, мов у попелі. Біль у шиї (певно, він його підхопив у Лами) минув разом із тяжкими болями, як при тропічній лихоманці і жахливим присмаком у роті. Дві старі жінки тепер трохи щільніше, але не надто, куталися у свої запинала, і весело квоктали, мов ті кури, які, дзьобаючи потихеньку, прокралися через двері до кімнати.

— Де мій святий? — поспитав Кім.

— Послухайте-но! Усе з твоїм святим добре, — норовисто огризнулася стара, — хоч це і не твоя заслуга. Якби я знала, який амулет додасть йому розуму, то я б продала свої коштовності і купила його. Відмовитися від доброї їжі, яку я власноруч приготувала, дві ночі тинятися по полях на порожній живіт і під кінець беркицьнутися у струмок — оце називається святість? А після того, як тривога за нього ледь не розбила те, що лишилося від мого серця після тривоги за тебе, він каже, що набув заслуги. О, такий самий, як усі чоловіки! Ні, ще не так: він мені каже, що звільнився від усіх гріхів. Я б йому могла сказати те саме ще до того, як він увесь вимок. Зараз із ним усе добре — це трапилося тиждень тому — але нехай їй грець, такій святості! Трьохрічна дитина краще поводиться. Не гризи себе через святого. Він обох очей від тебе не відводить увесь час, коли тільки не борсається по наших струмках.

— Не пам’ятаю, чи бачив його. Пригадую, що дні й ночі минали, мов білі й чорні смуги, відчинялися і зачинялися. Я не хворів, я просто втомився.

— Завмирання, якому час би прийти на кількадесят років пізніше. Але воно прийшло зараз.

— Магарані, — почав було Кім, але керуючись її поглядом, змінив звертання на слова простої любові, — матінко, я тобі завдячую життям.