Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг
— Хай іде. Я своє зробила. Тепер Мати-Земля зробить решту. Коли святий чоловік повернеться з медитації, скажіть йому.
На горбочку десь за милю від будинку стояв порожній візок, а за ним молоденька смоква неначе виглядала щось між свіжозораних полів. Кімові повіки, омиті свіжим повітрям, зробилися тяжкими, як тільки він дістався туди. Земля там була вкрита чистим пилом — не рослинами, які за життя вже перебувають на півдорозі до смерті, а пилом, сповненим надій, хранителем насіння всього живого. Він відчув його пальцями ніг, поплескав долонями і, солодко позіхнувши, суглоб за суглобом випростався на ввесь зріст у затінку воза, зібраного з дерев’яних клинців. А матінка-земля виявилася такою ж відданою, як і сагиба. Вона пронизувала його своїм диханням, відновлюючи рівновагу, яку він втратив, пролежавши так довго у ліжку, відрізаний від її здорових потоків. Голова його безсило лежала на її грудях, і його розпростані руки віддавалися її силі. Щедро вкорінене дерево над ним і навіть мертва деревина обіч нього знали його думки краще, ніж він сам. Годину за годиною він лежав у завмиранні глибшому, ніж сон.
Надвечір, коли пилюка, яку здійняли стада, повертаючись додому, затягнула димкою обрій, прийшли Лама з Магбубом Алі, обоє пішки, ступаючи обережно, бо ж домашні показали їм, куди пішов Кім.
— Аллах! Що за дурні виграшки на відкритому місці! — бурмотів торговець кіньми. — Його сто разів могли пристрелити, правда, це не кордон.
— І, — мовив Лама, повторюючи багато разів переказані слова, — ніколи ще не було такого чели. Стриманий, доброзичливий, мудрий, щедрої вдачі, веселий серцем у дорозі, нічого не забуває, вчений, чесний, люб’язний. Велика буде йому нагорода!
— Я вже казав, що знаю цього хлопця.
— І він таким і був?
— Де в чому, але я ще не маю такого амулета, як у червоношапочників, щоби зробити його геть чесним. Вочевидь, його гарно доглядали.
— Сагиба має золоте серце, — переконливо сказав Лама. — Вона дбала про нього, як про рідного сина.
— Гм-ф! Схоже, половина Гінду так за нього дбає. Я хотів тільки переконатися, що хлопець не втрапив у біду і перебуває на волі. Як ти зна’ш, ми з ним були давні приятелі ще у перші дні вашого спільного паломництва.
— У цьому — зв’язок між нами, — опустився на землю Лама, — ми завершили паломництво.
— Не собі дякуй, що воно не урвалося на віки вічні тиждень тому. Я чув, що тобі казала сагиба, коли ми тебе принесли на ліжко, — сміявся Магбуб і смикав себе за свіжопофарбовану бороду.
— Я медитував над іншими речами тієї хвилі. Знахар із Дакки перервав мою медитацію.
— Інакше, — задля благопристойності він сказав це пуштунською мовою, — ти б свою медитацію скінчив на гарячому краю пекла, будучи невірним ідолопоклонником, при всій твоїй дитячій простоті. Але що зараз будемо робити, червоношапочнику?
— Цієї ж ночі, — Ламині слова лилися повільно, але лунали тріумфально, — цієї ж ночі він стане вільним, як і я, від усіх гріхів, і буде так само певен, що коли покине своє тіло, він звільниться від Колеса Усіх Речей. Я маю знак, — він поклав руку на порване зображення за пазухою, — що мені залишилося мало часу, але я захистив його на прийдешні роки. Пам’ятай, я досягнув усвідомлення, я тобі казав про це три ночі тому.
— Певно, правду сказав той жрець із Тіри, коли я вкрав жінку його двоюрідного брата, що я суфі [вільнодумець], бо ж я сиджу, — казав сам до себе Магбуб, — і набираюся немислимого богохульства… Я пам’ятаю ту розповідь. То він оце таким чином має потрапити у Фаннатуль’Адн [Райські сади]. Але як? Ти його порішиш чи втопиш у тій чудесній річці, з якої бабу тебе витяг?
— Мене з Річки не витягали, — просто відповів Лама, — ти забув, що сталося. Я знайшов її через усвідомлення.
— О, ай. Справді, — Магбуб затинався, бо його розривало від суміші бурхливого обурення й нестримних веселощів. — Я забув точний перебіг подій. Ти ж ї’ знайшов свідомо.
— І казати, що я забираюся забрати його життя — це гріх, це просто безумство. Мій чела допоміг мені знайти Річку. Це його право — очиститися від гріха разом зі мною.
— Ай, йому треба очиститися. Але потім що, старий, що потім?
— Хіба то суть у піднебессі? Він просвітлений, як і я, і точно має ніббан.
— Добре сказано. Я побоювався, що він може скочити на Мухаммадового коня і щезнути.
— Ні, він має йти далі — як учитель.
— Ага! Тепер мені ясно! Це правильний алюр для лошака. Звісно, він має йти далі учителем. Наприклад, він оце негайно потрібен уряду як писар.
— Його готували до цього. Я здобув заслугу тим, що робив пожертву заради нього. Добрий вчинок не минає безслідно. Він допоміг мені у моєму пошуку. Я допоміг йому у його шуканні. Справедливе Колесо, о продавець коней, що прийшов із Півночі. Хай він буде вчителем, хай буде писарем — яка різниця? Наприкінці він досягне звільнення. Усе решта — ілюзія.
— Яка різниця? А як мені треба буде взяти його з собою в Балк через шість місяців! Я приїхав із десятком кульгавих коней і трьома дужими хлопцями — дякуючи тому курчаті-бабу — щоб видерти хворого хлопчика з дому старої баби. А схоже на те, що я стою осторонь, поки юний сагиб здіймається в казна-які язичницькі небеса зусиллями старого червоношапочника. Я й сам трохи вважаюся учасником Гри! Але той божевільний любить хлопчика, а я, певно що, й собі трохи теж схибнувся.
— Що це за молитва? — поспитав Лама у відповідь на різкі звуки мови пушту, які гримкотіли з червоної бороди.
— Але нема різниці, тепер я знаю, що хлопчик, якому гарантовано рай, може поступити на службу до уряду, і мені відлягло на душі. Я маю йти до коней. Сутеніє. Не буди його. Не хочу чути, як він називає тебе учителем.
— Але ж він мій учень. А хто ж?
— Він мені казав, — Магбуб проковтнув клубок суму і розсміявся. — Я трохи інакшої віри, ніж ти, червоношапочнику, якщо це бодай трохи тебе обходить.
— То нічого, — мовив Лама.
— Я думав інакше. Тоді тобі нічого не буде, якщо я тебе, безгрішного і свіжовимитого і
