Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Ні, — майже суворо відповів він, — я не собака чи змія, щоб кусати, коли навчився любити.

— Ти надто ніжний до мене.

— І це теж не так. Я тут трохи зробив, із тобою не радячись. Я повідомив жінку з Кулу, через ту, яка приносила нам козяче молоко сьогодні вранці, що ти трошки заслаб і що потрібні ноші. Я себе тяжко картаю подумки, що не зробив цього, як лиш ми прийшли у Дун. Ми тут почекаємо, поки принесуть ноші.

— Я задоволений. Вона жінка з золотим серцем, як ти ка’ж, але балакуча… таки ж говорюча!

— Вона не буде тебе втомлювати. Я про це теж подбав. Святий чоловіче, мені дуже тяжко на серці, що я так мало дбав про тебе, — істеричний клубок підступив йому до горла. — Я тебе задалеко повів, я не завжди знаходив для тебе добру їжу, я не зважав на спеку, я теревенив із людьми на дорозі, залишаючи тебе самого… Я… Я… Гай-май! Але я люблю тебе… І це все вже запізно… Я був дитиною… О, чому я не був дорослим? — перевтомлений від напруги, виснаження і тягаря понад силу для його віку, Кім упав Ламі до ніг і заридав.

— І що оце таке робиться? — лагідно мовив Лама. — Ти ні разочку не відступив ні на волосину від Шляху Послуху. Неуважний до мене? Дитино, я живився твоєю силою, як живиться старе дерево вапном із нової стіни. День при дні, відколи ми вийшли з Шемлега, я крав твою силу. Того, а не через твою провину, ти ослаб. Це тіло — дурненьке, нерозумне тіло — говорить зараз, а не всезнаюча душа. Будь спокійним! Пізнай хоча б тих демонів, із якими ти борешся. Вони породжені землею, це діти ілюзій. Ми йдемо до жінки з Кулу. Вона набуде заслуги, приймаючи нас, а надто — дбаючи про мене. Ти будеш вільний, поки не повернеться твоя сила. Я забув про нерозумне тіло. Якщо це гідне осуду, то я приймаю його. Але ми вже надто близько до Воріт Звільнення, щоб зважати на осуд. Я би міг тебе похвалити, але навіщо? Скоро, уже скоро ми будемо понад усі потреби.

Отак він бавив і заспокоював Кіма мудрими прислів’ями і глибоко поважними текстами про мале розгадане звірятко — наше тіло — яке, будучи нічим, окрім ілюзії, наполегливо хоче вважатися душею, щоб потьмарювати Шлях і безмірно примножувати зайвих демонів.

— Гай-май! Давай поговоримо про жінку з Кулу. Як ти думаєш, вона попросить іще талісманів для своїх онуків? Коли я був молодим чоловіком, дуже давно, мене мучили отакі потьмарення, і ще всякі, і я прийшов до настоятеля, дуже святого чоловіка, шукача істини, я про це тоді ще не знав. Сядь і послухай, дитино душі моєї! Як скінчилася моя оповідь, він сказав мені: «Чело, знай про це. Багато є брехні на світі, і багато брехунів, але немає більшого брехуна, ніж наше тіло, за винятком лиш відчуттів, які там живуть». Усвідомивши це, я заспокоївся, і він у своїй великій милості дозволив мені випити чаю у його присутності. Дозволь і ти мені зараз випити чаю, бо я спраглий.

Сміючись крізь сльози, Кім поцілував Ламі ноги і заходився коло чаювання.

— Ти на мене спираєшся у тілі, святий чоловіче, але я на тебе спираюся в деяких інших речах. Ти це знаєш?

— Може, я здогадався, — блиснув очима Лама. — Нам це треба змінити.

Тож коли з гарканням, шварканням і великим гонором до них дісталося не абищо, а власний паланкін сагиби, висланий за двадцять миль у супроводі того самого буркотливого старого слуги-урії, і коли вони опинилися у хатньому хаосі довгого білого галайкуватого будинку за Сагаранпуром, Лама ужив власних заходів.

Після перших же привітань, сагиба загукала з вікна горішнього поверху:

— От і яке з того пуття, як стара старому радить? Я ж тобі казала, я ж тобі казала: «Святий, наглядай за своїм челою». А ти що робив? Ото не переч! Я знаю. Він бігав за жінками. Подиви на його очі — порожні й понурі, і зрадницька зморшка прорізалася донизу коло носа. Та його всього перевіяли! Тьху! Тьху! А ще жрець!

Кім поглянув догори, надто змучений, щоб усміхнутися, і лише заперечно похитав головою.

— Не глузуй, — мовив Лама. — Тепер уже не час на це. Нас привели сюди важливі справи. Душевна недуга спіткала мене у Горах, а його — тілесна. Відтоді я прожив на його силі — під’їдав її.

— Обоє діти — і старе, й мале, — вона пирхнула, але утрималася від подальших жартів. — Хай наша гостинність відновить вас! Побудьте трохи, а тоді я прийду потеревенити про гарні високі Гори.

Увечері — її зять повернувся, і вже не було потреби обходити сторожею садибу — вона дісталася до суті справи, яку їй стишеним голосом пояснював Лама. Дві старі голови мудро кивали разом. Кім дочвалав до першої-ліпшої кімнати з ліжком і заснув там, як убитий. Лама заборонив йому стелити ковдри і добувати їжу.

— Я знаю, я знаю. Хто ж, як не я? — кудкудакала сагиба. — Ми, які йдуть уже до ґгатів для спалювання, хапаємося за руки тих, які піднімаються від Річки Життя з повними глеками, так, несучи повнісінькі глеки. Дарма я напала на хлопця. Він тобі позичив свою силу? Правда, що старі щодня поїдають молодих. Отже, тепер маємо оживити його.

— Ти вже багато разів набувала заслуги…

— Моя заслуга. То й що? Стара торба з кістками, яка куховарить печеню-карі для людей, що і не спитають: «А хто це зварив?» От якби заслуг можна було запасти для онука…

— Того, у якого живіт болів?

— Подумайте-но, святий чоловік про таке пам’ятає! Я маю сказати його матері. Це ж яка виняткова честь! «Той, у якого живіт болів!» — одразу згадав святий чоловік. Вона буде пишатися.

— Мій чела для мене — те саме, що син — для непросвітлених.

— Скажи краще — онук. Матері не мають мудрості наших літ. Як дитина заплаче, то вони вже думають, що світ западається. А бабусі вже досить далекі від болю пологів і насолоди годування грудьми, щоб розрізнити, коли дитина плаче спересердя, а коли — від вітрів. А як уже ти заговорив знову про вітри, то, може, коли