Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

Вони дали йому документ, де вихваляли його люб’язність, готовність допомогти і несхибні навички гіда. Він запхав його у пояс й аж схлипнув від розчулення, бо ж вони стільки небезпек пережили разом. Він провів їх ополудні по людній центральній вулиці Сімли до Союзного банку Сімли, де вони хотіли підтвердити свої особи. А там пощез, наче світанкова хмаринка на Джако.

Погляньте на нього, надто вихудлий, щоб пітніти, надто зайнятий, щоб рекламувати свої ліки з маленької оббитої міддю скриньки, піднімається він по Шемлезькому схилу — просто втілення досконалості. Подивіться, як він відкинув усі свої мудрагельські звички, курить удень на топчані, а жінка в прикрашеному бірюзою головному уборі вказує на вкриті сухою травою схили на південному сході. Ноші, каже вона, пересуваються не так швидко, як окрема людина, але його пташки, певно вже на рівнинах. Святий чоловік не схотів лишатися, хоч вона, Ліспет, і наполягала. Бабу тяжко зітхає, обперізує свої великі стегна і знову вирушає в дорогу. Він не має великого бажання подорожувати у сутінках, але його денні переходи — от, нікому в книжці описати — справили б враження на людей, які глузують із його раси. Добрі селяни, пам’ятаючи продавця ліків із Дакки два місяці тому, давали йому прихисток від злих лісових духів. Йому снилися бенгальські боги, університетські підручники і «Королівське товариство», Лондон, Англія. На світанку біло-синя парасоля, підстрибуючи, рухалася далі.

На краю Дуна, залишивши далеко позаду Масурі, перед огорнутими золотою імлою рівнинами спинилися обшарпані ноші, де лежить — і всі Гори це знають — хворий Лама, який шукає Річку, щоб зцілитися. Села ледь не побилися між собою за честь нести їх, але не лише тому, що Лама давав благословення, але тому, що його учень давав добрі гроші — цілу третину того, що платять сагиби. Ноші-дулі проходили по дванадцять миль за день, як то видно по засмальцьованих кінцях, і такими дорогами, де мало хто з сагибів ходить. Через перевал Ніаланг у бурю, коли розвихрена снігова крупка засипала кожну бганку на одязі незворушного Лами; поміж чорними кручами Райєнга, де вони чули посвисти диких кіз за хмарами; здираючись вниз і вгору по сланцях біля гірського підніжжя; тісно затискаючи руків’я нош між плечем і стисненою щелепою, коли треба було проходити жахливі закрути Порізаної Дороги над Бгаґіраті; гойдаючись і поскрипуючи в такт підтюпцеві носіїв на спуску у Долину Вод; квапливо проминаючи імлисті плато тієї замкнутої долини; знову вгору, вгору назовні, назустріч ревінню вітрів Кедарнатху; спочиваючи опівдні у тьмяному затінку привітних дібров; переходячи від села до села по вранішньому морозцеві, коли навіть найщирішим вірянам можна пробачити, якщо вилають нетерплячого святого чоловіка; або при смолоскипах, коли навіть найменш лякливі думають про привидів — так мандруючи, ноші-дулі досягли свого кінцевого переходу. Маленькі горяни обливалися потом від незвичної спеки унизу хребта Сівалік і зібралися довкола жерців по своє благословіння і платню.

— Ви набули заслугу, — каже Лама. — Заслугу більшу, ніж ви можете собі збагнути. І ви повертаєтеся до Гір, — зітхає він.

— Авжеж. У високі Гори і якомога швидше.

Носій розтирає плече, п’є воду, спльовує її і поправляє трав’яні сандалії. Кім — його обличчя здається витягнутим і втомленим — платить дуже дрібним сріблом, яке витяг з-за пояса, знімає торбу з їжею, запихає за пазуху цератовий пакунок — то священне писання — і допомагає Ламі підвестися на ноги. Мир знову оселився в очах старого, і він більше не чекає, що гори обваляться і придушать його, як то було тієї жахливої ночі, коли річка розлилася й затримала їх.

Чоловіки підхоплюють ноші-дулі й зникають із поля зору в гущавині кущів.

Лама підносить руку в бік гірських валів Гімалаїв.

— Не поміж вас, о, найблагословенніші між горами, упала Стріла нашого Володаря! Ніколи більше не доведеться мені дихати вашим повітрям!

— Але на тутешньому доброму повітрі ти вдесятеро дужчий, — каже Кім, до його втомленої душі промовляють плодючі, щедрі рівнини. — Тут, чи десь поблизу впала Стріла, так. Ми будемо йти дуже повільно, може, один кос за день, адже пошук досягне мети. А торби чимало важать.

— Ая, наш пошук досягне мети. Я подолав велику спокусу.

* * *

Відтепер вони проходили не більше, ніж пару миль на день, і на Кімові плечі ліг тягар усього: тягар старого чоловіка, тягар важкої торби з харчами, тягар замкнутих книжок, тягар пакунку з писаниною на грудях і всі повсякденні турботи. Він просив милостиню на світанку, розстеляв Ламі ковдру для медитацій, тримав на колінах його втомлену голову в часи полуденної спеки та проганяв від неї мух, аж доки не починали боліти зап’ястки, ввечері він знову просив милостиню і розтирав Ламі ноги, а той навзамін обіцяв йому звільнення — сьогодні, завтра чи принаймні післязавтра.

— Ніколи ще не було такого чели. Часом я сумніваюся, чи Ананда дбав так про нашого Володаря. Невже ти сагиб? Коли я був простим чоловіком — дуже давно — я про це забув. А тепер я на тебе дивлюся часто і щоразу згадую, що ти сагиб. Дивно.

— Ти ж мені казав, що нема ні чорних, ні білих. То чого ти мені голову морочив, святий чоловіче? Дай мені другу ногу потерти. Мене це сердить. Я не сагиб. Я твій чела, а голова мені обтяжує плечі.

— Трохи потерпи! Тоді ти і я, стоячи на далекому березі річки, озирнемося на наші життя так само, як озиралися у горах на денний перехід, який залишився позаду. Може, і я колись був сагибом.

— Ніколи не було сагиба, схожого на тебе, присягаюся.

— Я певен, що Зберігач Священних Зображень із Дому Чудес у минулому житті був дуже мудрим настоятелем монастиря. Але навіть його окуляри не допомагають моїм очам бачити. Коли я хочу пильно придивитися, перед ними пролягає тінь. То нічого — я знаю вибрики бідолашної нерозумної оболонки тіла — одна тінь змінює іншу. Я зв’язаний ілюзією часу і простору. Як далеко ми пройшли сьогодні у тілі?

— Десь половину коса.

(Три чверті милі, але це було дуже виснажливо).

— Половину коса. Ха! Я подолав десять тисяч тисяч косів у духові. Які ж ми усі загорнуті, замотані й сповиті оцим усім! — він глянув на свою тонку руку, помережану синюватими жилами, для якої вже стала заважкою вервиця. — Чело, а ти ні разу не хтів мене покинути?

Кім