Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Навіть Сам Наш Володар не може повернути Колесо назад. А за набуту мною заслугу я отримав інший знак. — Він сягнув за пазуху і витяг Колесо Життя. — Дивись! Я збагнув після медитації. Ідолопоклонник порвав його майже геть, вціліло хіба що, як мій ніготь завширшки.

— Бачу.

— От стільки мені, значить, лишається жити в цьому тілі. Я слугував Колесу всі мої дні. Тепер Колесо слугує мені. Якби не заслуга, якої я набув, вказавши тобі Шлях, я б отримав ще одне життя перш, ніж знайшов би Річку. Ти розумієш, чело?

Кім втупився у брутально порване зображення. Розрив проходив зліва направо — від Одинадцятого Дому, де Бажання породжує Дитя (як малюють тибетці) — через світи людей і тварин до П’ятого Дому — порожнього Дому Почуттів. Такій логіці нічим було заперечити.

— Перш, ніж отримати просвітлення, наш Володар, — Лама благоговійно згорнув зображення, — зазнав спокуси. Я теж відчув спокусу, але все вже закінчено. Стріла упала у рівнинах, а не у горах. То що ж ми тут робимо?

— Може, принаймні, зачекаємо на знахаря?

— Я не знаю, скільки ще проживу у цьому тілі. А що зможе знахар?

— Але ж ти геть хворий і розтривожений. Ти не можеш іти.

— Як можу я бути хворим, якщо я бачу звільнення? — він втомлено підвівся на рівні ноги.

— Тоді мені треба узяти їжі в селі. О, знову Шлях! — Кім відчув, що й сам потребує відпочинку.

— Це дозволено. Поїмо і вирушимо. Стріла упала в рівнинах… але я піддався бажанню. Готуйся, чело.

Кім повернувся до жінки в головному уборі з бірюзою, яка знічев’я кидала камінчики в урвище. Вона дуже приязно усміхнулася.

— Я його знайшла, того бабу — такий, наче буйвол у кукурудзі; хропе і чхає від холоду. У сагибів нічого немає, — вона змахнула відкритою долонею. — В одного дуже болить живіт. Твоя робота?

Кім кивнув, сяйнувши очима.

— Спершу я поговорила з бенгальцем, а тоді — з мешканцями сусіднього села. Сагибам дадуть їсти, скільки їм треба… і ніхто не попросить грошей. Здобич уже поділили. Бабу каже брехливі речі сагибам. Чому він не піде від них?

— Через своє велике серце.

— Ще не було такого бенгальця, щоб мав серце більше, ніж сухий горіх. Але то таке… Тепер про горіхи. Після послуги йде плата. Я казала, що село твоє.

— Це моя втрата, — почав Кім. — А тепер я придумав бажані речі у своєму серці, які… — немає потреби переховувати всі компліменти, притаманні такій оказії. Він глибоко зітхнув, — але мій пан, керований видінням…

— Хах! Що можуть бачити старечі очі, окрім повної чаші для подаянь?

— … повертається звідси назад у рівнини.

— Попроси його лишитися.

Кім похитав головою.

— Я знаю свого святого і його гнів, коли йому суперечать, — виразно відповів він. — Від його проклять здригнуться гори.

— Шкода, що вони не врятували його від удару по голові. Я чула, що це ти той, із тигрячим серцем, хто відлупцював сагиба. Дай йому ще трохи поспати. Зоставайся!

— Горянко, — мовив Кім із суворістю, яка, однак, не змогла надати твердості рисам його юного овального обличчя, — це надто високі для тебе речі.

— Хай боги змилуються над нами! Відколи це чоловіки та жінки стали відрізнятися від чоловіків та жінок?

— Жрець є жрець. Він сказав, що вирушить оце зараз за годину. Я його чела, і я піду з ним. Нам потрібна їжа на дорогу. Він шанований гість у всіх селах, але — Кім зненацька усміхнувся геть по-хлоп’ячому, — тут їжа смачна. Дай мені трохи.

— А що, як не дам? Я головна жінка цього села.

— Тоді я тебе прокляну… трохи… не надто, але так, що запам’ятаєш. — Він не міг стримати усмішку.

— Ти вже прокляв мене опущеними віями і задертим підборіддям. Прокльони? А що мені до тих слів? — вона стисла руки на грудях… — Але я не хочу, щоб ти йшов сердитий, або з поганими думками про мене, збирачку коров’ячих кізяків і трави в Шемлегу, але таки не просту жінку.

— Я нічого не думаю, — сказав Кім, — крім того, що я засмучений, що мушу йти, бо я втомлений і нам потрібна їжа. Ось торба.

Жінка сердито хапнула її.

— Я була дурепою, — сказала вона, — Хто та жінка з рівнини? Світла чи смаглява? Я була колись світлою. Смієсся? Колись, дуже давно, можеш повірити, сагиб задивлявся на мене ласкаво. Колись, дуже давно, я носила європейський одяг в отому місіонерському будинку. — Вона вказала у бік Котгара. — Колись, дуже давно, я була кир-лис-тиянкою і говорила по-англійськи, як сагиби. Так. Мій сагиб сказав, що хоче повернутися й одружитися зі мною — так, одружитися. Він поїхав — я доглядала його, поки хворів — але він так і не повернувся. Потім я побачила, що кир-лист-тиянські боги брешуть і повернулася до свого народу… Відтоді я ніколи не заглядалася на сагибів. (Не смійся з мене. Той стан уже минув, маленький жрець!) Твоє лице, твоя хода і твоя розмова нагадали мені мого сагиба, хоч ти всього лиш мандрівний жебрак, якому я даю милостині. Проклянеш мене? Ти не можеш ні клясти, ні благословляти! — вона взялася руки в боки і гірко розсміялася. — Твої боги — брехня, справи твої — брехня, слова твої — брехня. Немає богів ніде під небом. Я це знаю… Але на мить я подумала, що це мій сагиб повернувся до мене, він був мені богом. Так, колись я грала на фортепіано у місіонерському будинку в Котгарі. Тепер я подаю милостиню жерцям-язичникам, — вона вимовила останнє слово англійською і зав’язала туго напханого клунка.

— Я на тебе чекаю, чело, — сказав Лама, спираючись на одвірок.

Жінка обвела очима високу постать.

— Іде він! Він і половини милі не подолає. Куди хочуть іти ці старечі кістки?

На цьому Кім, якого вже приголомшили слабкість Лами і вага клунка, чесно втратив терпець.

— А тобі що до того, зловісна ти жінко, куди він іде?

— Нічого — але дещо до тебе, жрець із лицем сагиба. Чи ти його на своїх плечах нести зібрався?

— Я йду на рівнини. Ніщо не перешкодить моєму поверненню. Я боровся зі своєю душею, поки не знесилився. Нерозумне моє тіло виснажилося, а ми ще так далеко від рівнин, — проказав Лама.

— Дивися! — просто сказала вона і відступила вбік, щоб Кім сам міг побачити свою цілковиту безпомічність. — Проклинай мене. Може, це йому додасть сили. Начаклуй! Приклич своїх великих богів. Ти ж бо жрець, — вона відступила.

Лама непевно присів навпочіпки, притримуючись рукою за одвірок. Старий чоловік не може оговтатися