Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Пашо, що тобі треба від мене?

Брови скочили догори.

— Мені від тебе? Подружка, з якою на той Новий рік цілувалися під йолкою, сьогодні вовком дивиться! Замість чайку попити по старій дружбі — тікає, наче тут їй усе завоняли! Олько, кругом таке робиться, а в мене тили тріщать. Терпіти не буду.

— Нічого терпіти не треба, Пашо. Тебе ніхто не чіпає.

— Ага, ще чого! Мене ігнорують, Олько! Твої подружки! Навіть мама твоя. Думаєш, останній раз, коли приїздила, не бачив нічого? Сліпий я вам?

— Не сліпий.

— О! І не глухий. Слухаю, говори.

Озирнувшись на доньку, котра далі гралася, не відчуваючи хвиль із батьківського боку, Ольга зітхнула:

— Добре. Зіна зустрічається з чоловіком. Андрій. Я не бачила його, та багато чула. Зіна почала дзвонити часто, ділиться своїми новинами.

— До чого…

— Її Андрій на Майдані. Ось недавно записався в Самооборону.

Коновал відкинувся на спинку стільця.

— Та-ак. Вечір перестає бути томним.

— Ще ранок.

— Приказка така.

— Знаю я цю приказку.

Випроставшись, Коновал запхав руки глибоко в кишені китайських спортивок, пройшовся периметром кімнати. Постояв трохи біля доньки. Нахилився, узяв на руки. Мала спершу радо заплямкала губами, та дуже швидко захникала, просячись назад на дно ліжечка.

— Рідна дитина мені не рада.

— Пашо, вона гарно гралася. Пусти, вона ні до чого.

Посадивши доньку назад, Коновал розвернувся до Ольги всім корпусом.

— «Ні до чого» — це до чого? — і поки дружина шукала відповідь, запитав знову: — Зінка ходить із ним? Теж майданутою стала, наслухалася? Той її перець — бандерівець?

— Місцевий. Тут народився, системний адміністратор десь на фірмі. У Зіни полетів комп’ютер, якась її подружка дала телефон. Андрій приїхав…

— …І не поїхав. Оль, мене найменше цікавлять зараз, як твоя Зінка знайшла собі мужика. Чомусь не дивує, що він майданутий і її заразив. Ти тут до чого?

— Я ні до чого, — вона зітхнула. — Крім того хіба, що твоя дружина.

— Яке їм до мене діло?

— Ти служиш у «Беркуті».

— Зінка завжди це знала.

— Тепер вона знає також, що ви роздягаєте людей на морозі, — у голосі Ольги бриніли незнайомі раніше Павлові нотки. — Ви поливаєте їх водою в мороз. Б’єте, катуєте, кидаєте на Грушевського ці гранати, стріляєте — у людей стріляєте, Пашо! У живих людей! Хіба ви не бачите, що робиться? Чому люди прийшли, за що стоять, чого вимагають? Кого ви охороняєте, Пашо, кого захищаєте? Невже не можна просто піти? Напиши рапорт, звільнися, будемо без роботи, хай, поїдемо, усе одно тут общага, перспектив на свою квартиру вже точно не буде, із цим усім…

— Цить! — крикнув Коновал.

Прозвучало різко. Від несподіванки злякалася мала, заревла з низького старту. Ольга зірвалася, кинулася до дитини, вихопила, притисла до себе. Гойдаючи, відійшла до протилежної стіни, притулилася спиною.

— Не кричи. Налякав.

— Бачу. Не тільки дитину — усіх кругом. «Беркутом» на тому Майдані давно вже всіх лякають. Страшили ми. І не тільки там, по ящику, істерика. Знаєш, до чого вони, оті, хто за Європу, додумалися? Натягнули нам екран, на Грушевського, ближче до нейтральної смуги, і крутять там свої чесні новини. Ми для них усі дурні, нічого не розуміємо, бо, бач, новини нам показують неправильні. Задурили голови пацанам. Олько, розумієш? Нам щодня почали показувати, які ми, блядь, погані!

— Не матюкайся, тут дитина.

— А, вона не розуміє нічого. Наші грюкають кийками по щитах, глушать. Хай бачать — нема смислу нам мозок полоскати. Тобі, бач, промивають, з тилу заходять.

— Ніхто мені нічого не промиває. Чому ти вирішив, що я не знала раніше, чим ти займаєшся на службі?

— І чим же я займаюся? Чого ти не знала? Що я вбиваю людей на вулицях кожен день? Кого не застрелю — роздягну на морозі й обіллю водою?

— Добре, не так сказала. Не те. Андрій говорив Зіні — ви почали стріляти в людей на Грушевського, цілите точно