Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Дякую за комплімент. Я — перший, хто попав під руку. Міг трапитися не я.

— Вибач, вибач, пробач! — Женя ляснула в долоні, немов збираючи докупи власні думки й слова. — Не те я кажу, Костю, не те! У мене не часто… Тобто майже ніколи… Словом, отак, випадково… У чужому ліжку…

— Не випадково, — його важка долоня накрила її ротик. — Учора ти сіла в мою машину сама. Теж, скажеш, випадково?

— Треба було щось робити. Якось діяти. Шукала когось із своїх, наших. Ти ж сам знаєш, бачив, яка ситуація, як усе складалося.

— О! — тепер він багатозначно підніс догори палець. — Щойно сказані золоті, навіть пророчі слова. Отже, я не хто попало. Не чужий. Свій, надійний, безпечний. Ми лише закріпили цю істину, цей очевидний факт. Тож не муч себе. Усе в порядку. Кому треба виправдовуватися, так мені.

— Тобі? Перед ким?

— Перед тобою.

— Дурний.

— Дякую.

— Дурненький. Величенький і дурненький. Усе було добре.

— Я не про те. Мушу вибачитися. Їсти нема чого. Пригостити гостю нічим. Є віскі, почата пляшка, «Джек Деніелс».

— Не спокусите, мужчино. І не підпоїте. Нарешті, погано про мене думаєте. Я не їсти приїхала, — підвівшись, обіпершись на витягнуту руку, Женя відкинула волосся, глянула йому в очі, погляду не відводила: — Я вчора злякалася, Костю. Не відразу. Коли вже під’їхали до лікарні. Не хотіла нічого тобі говорити, бо сама не думала, що боятимуся. Раптом стукнуло — як воно буде? Ну, як нічого не вийде, ти ризикуєш, ніби так треба, а я тебе втягнула, і ось тепер ми перекинемося разом, ти не втримаєш машину… І в мене ніколи раніше не стріляли. Розумієш?

— Ти говори, — долоня легенько провела по лобі, відсуваючи непокірне пасмо.

— Потім, після всього… Правда, не хотіла лишатися сама. Не була до кінця впевнена, що саме з тобою. Але сама — ні. Кортіло заховатися, залізти в нору. Туди, де тебе точно ніхто не знайде.

— Миша.

— Звідки ти знаєш?

— Що знаю?

— Мене мама колись називала мишею. Мишеням. І чоловік… колишній…

Обоє, не змовляючись, відчули: пішло не туди.

— Новини є якісь? — запитав Котя після короткої паузи.

— Вимкнула телефон, Інтернет у ньому. Знаєш, — Женя вмостилася зручніше, — уперше за багато днів захотілося його вирубати. Дзвонитимуть. Та навряд чи поміняється щось, як відгукнуся пізніше. Новин останнім часом узагалі боюся. До Груші — не так, усе ж була надія. Зараз… не знаю.

— Нема надії? Тоді для чого…

Рвучко підвівшись, Женя сіла, підтягнувши ковдру до себе й закрившись до плечей. Котя знову лишився у власній незатишній голизні, тому, аби не перетягувати, устав і натягнув штани, при цьому завершивши думку:

— Для чого тоді все це, раз надія зникла?

— Ти сам можеш пояснити, чому вчора грався з ментами у квача?

— Кому?

— Собі.

— Давно пояснив.

— Я теж. Але ми, Костю, далеко не весь Майдан. Я спілкуюся з людьми, як юрист, слухаю, що кажуть та чого хочуть. Бачу проблему, причому — давно. Нема єдиної цілі, тобі не здається?

— У кого?

— Та хоч у нас із тобою.

— Чому?

— А я звернула увагу: про різні угоди з Європою, асоціації, інтеграції давно не говорять. Ніби сині із зірочками прапори, євросоюзівські, досі поряд із нашими. Тільки це вже більше символіка, ніж мета. Кожен вийшов за своє, Костю. І стоїть за своє. Досвід підказує — так буде важко домовитися, навіть якщо все скінчиться миром.

— Ну, а що тоді, у твоєму розумінні, мир?

— Коли погані покарані. Хороші — задоволені. Усі розходяться, і кожен займається своїм.

— Так не буває.

— Буває. Якщо суди нормальні, сторони рано чи пізно домовляються. Навіть у наших кінчених судах, де замість законів тарифи та гнучка система знижок, подібне можливе. А тут — скільки й чим треба заплатити Майданові, аби він розійшовся та більше не збирався? Звичайно, я утрирую, але така проблема вже помітна. Наприклад, западенці роз’їдуться, бо влада спише когось, противного особисто їм. Але лишаться, скажімо, одесити — їхні вимоги не виконані.

— Ніколи не чув, щоб у когось були персональні вимоги. Наче ж «банду геть» —