Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

— І твоя Зінка прийшла сказати — це я в них усіх стріляю?

— Вона говорить: «Ваш „Беркут“ навмисне стріляє в людей». Ось буквально тобі повторила.

— Вона сама бачила? Вона була там, вихователька з дитячого садочка? Кинула дітей, свою малу в тому числі? — жестом зупинивши дружину, не давши їй уставити слово, Коновал продовжив: — Нічого вона не бачила, отак! Їй втирає мужик, котрому просто могли дати в рило! Свої ж, на Майдані, по п’яні! Або з рогатки хтось пальнув! Чи каменюку не докинув, не туди полетіла, там же бруківку роздовбали, каміння — море. Людей ми вбиваємо… А ми не люди хіба? Хто твій чоловік, людина? Кажи — людина?

— Факт.

— Бач, а в мене, — Коновал постукав себе кулаком у груди, — придурки в чорних масках кидають пляшки з бензином! Знаєш, скільки наших уже забрали з опіками? Мужики горять факелами, наші, солдатики з «веве»! А ті радіють! Кричать, називають усе це фаєр-шоу! Палає людина, жива — а їм шоу, Олько! Ми що, повинні терпіти? Чому? — Павло витягнув руку долонею вперед. — Ось цією підхопив пляшку, яка дивом не розбилася, перекинув назад. Ні в кого не цілив! Бачу — там уже моститься хтось із камерою! Вони показують, як боєць «Беркуту» воює з мирним населенням! Хочеш подивитися на те мирне населення зблизька? Валяй, викликай маму, хай посидить заради такого моменту з дитиною. А ти із Зінкою та її коханим — уперед, по той бік барикади! Ми захищаємося, Олю! Маємо таке ж право, як оті, майдауни!

Донька, яка вже заспокоїлася, знову невдоволено кувікнула.

— Тихіше на півтону, — зауважила Ольга, погладила малу по голові. — Ми давно так не розмовляли, Пашо. Тобі все ніколи. Не хотіла говорити під руку. Думала, розумію ситуацію. Зараз… тобто, — вона перевела подих, збираючись із думками. — Тобто, тепер доходить — треба було отак побалакати з тобою раніше. Бачу — пізно.

— Чому?

— Ти вже озлобився, Пашо. На всіх.

— Я озлобився? — палець тицьнувся в центр грудей. — Я? А ти чула, що на Майдані, зі сцени, волають у мікрофон, аби всі бралися за ножі та йшли різати наших бійців? Виловлювати потайки, партизанити, із засідки — і різати! Ще краще — брати в заручники наші родини. Дружин та дітей. Тебе в заручники брати, ясно? Аби ми склали зброю й пропустили їх! Аби дозволили убивати!

— Не знаю. Такого не чула. Зіна теж не говорила. Зате всі чули про те, як людей повбивали на Грушевського.

— Нам не видають бойової зброї. Є наказ, — відрізав Коновал. — Хоча закон дозволяє. Інструкції є відповідні. Наближається противник ближче, ніж на дванадцять метрів — вогонь на ураження. А нам, Олю, видають травмати! Гумові кульки, ними вбити неможливо! Нас начальство від нас же страхує! Узагалі, що тобі вішала Зінка? У них там, у майданутих і тих, хто за них, все правильно, чесно, чисто? Вони будинки захоплюють кругом, у Києві, Вінниці, ще десь… Скрізь! Це вони так хочуть у Європу! Маски на головах, каміння та палиці в руках! Дикуни, а кричать про цивілізацію!

— Кричиш поки ти.

Коновал скреготнув зубами.

— Нехай. Ти що хотіла від мене зараз почути? Для чого завела розмову?

— Завів ти, Пашо. Я мовчала.

— От краще говорити, ніж так мовчати!

— Тихо. Дитина боїться.

— Не закривай мені рота! — Коновал уже не міг зупинитися, його несло, з нього лилося невпинним потоком. — Якщо це така агітація, з чорного ходу, якщо твоя Зінка виконує якесь партизанське завдання свого майдауна Андрія, скажеш — ось! — він скрутив дулю. — Ще краще — покажеш. Передаси. Я на державній службі. Я складав присягу. Я підтримую уряд і працюю на нього. А якби не працював, пішов би на іншу акцію, ту, у Маріїнському парку, бо маю право на іншу думку. Чому моя неправильна? Чому маю кидати зброю? На бік якого народу треба переходити? Того, який виламує бруківку, трощить майно в центрі столиці держави й наполягає на своєму праві не відповідати за це? Жирно, Олю, дуже жирно! Хай себе нормально поводять! І знаєш, що ще? Навіть коли влада накаже нам розійтися, пропустити їх, почне домовлятися й усе закруглиться, нічого не скінчиться. Знаєш, чому? Бо ми бачили, як наші хлопці горіли. Як їх били, збивали з ніг, як плювали в обличчя. Сам витирав харки, ось цією, — Павло знову виставив уперед руку. — Чули, як нас обзивають. Нічого не можемо зробити у відповідь зараз. Але зробимо. Там уже пішли особисті рахунки, Олько. Як у школі, шара на шару.

— Ти й говориш, мов школяр, Пашо.

— Уже як умію. Майдауни розпинаються солов’ями. Їх на це вчили. Нас, хто по наш бік барикади на Груші, учили інакше. Скоро побачимо, чия наука сильніша. Так і перекажи Зінці, що б вона там собі не планувала стосовно мене.

— Вона нічого не планує. Просто не