Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Чого там: в Україні практично кожен, маючи бодай мінімальний досвід спілкування з російськими громадянами, із заплющеними очима вичислить їх за говіркою.

Українці, навіть якщо від народження спілкуються лише російською, усе одно говорять не так.

— Відійди, — сказав комусь старший, і за мить його характерний голос Котя чув уже зовсім поруч. — Ти будеш говорити?

— Хто? — вичавив із себе полонений.

— Вимкни дурня. Тут, крім тебе, нікого ні про що не запитують.

— Це ясно. Ти — хто?

— Смерть твоя геройська! — гаркнув хрипкий.

— Закрий його, — старший говорив до володаря грубого голосу, майже відразу після цього почулася коротка штовханина, і допит відновився: — Яка тобі різниця, хто я? Я ставлю питання. І я вирішую, коли ти підеш звідси.

— У мене є шанс?

— Завжди є шанс. Не всі користаються.

— Для чого так? Я не ховаюся. Могли б просто поговорити. Десь у місті, у кафе. Навіть на Майдані, якщо не страшно.

— Тобі зараз страшно буде, сука! — прохрипіло з глибини приміщення.

— Може, виведи його, начальнику? На морозець. Хай охолоне, гарячий дуже.

Старший прокашлявся.

— Добре. Ми зрозуміли, який ти сміливий. Ти сам собі показав, як мужньо тримаєшся. Ти виріс у власних очах і зберіг лице, здорованю. Тебе звати Костя, у правах написано.

— Вони фальшиві. Від ментів шифруюся. Номера на джипі теж ліві.

— Он як? — голос старшого звучав уже не лише спокійно, а й безбарвно. — Як же тебе звуть насправді, Костя Стогов?

— Це державна таємниця. Я підписку давав про нерозголо… А-а-а-а!

Кричати не соромно.

Старший не бив — розсік на грудях шкіру навскоси чимось пекучо-гострим. Кров була гарячою, текла по тулубу, і Котя зовсім недоречно подумав: своє зігріває.

— Як. Тебе. Звуть. Ти широкий, місця для порізати багато.

— Пішов у жопу!

Кричати не соромно.

— Як. Тебе. Звуть.

— Добре, добре, харе, — полонений важко дихав. — Усе, награлися. Мене звуть Бонд. Джеймс Бонд.

Приготувався до нової порції болю. Не отримав. Кров далі цебеніла з рани на грудях.

— Значить, ось ким ти себе уявляєш, Костя Стогов, — тон старшого не змінився. — Ось у що ви там граєтеся. Супергерої, воїни світла. Усі інші — темна сторона. Ви — добро. Усі інші — зло. Американська технологія, типова. Скільки американських консультантів на Майдані?

Котя захлинуся власним диханням.

— Не бачив жодного.

— Хто фінансує Майдан? Скільки зброї у «Правого сектора»? Кого ти знаєш із «Правого сектора»? Хто керує Автомайданом? Ти з «Правого сектора»? Кого ти знаєш із «Правого сектора»?

Питання сипалися, мов горох із мішка.

Відповіді на них не було. Не збирався корчити героя. Сказав би, чого там. Усе одно нічого не поміняється. Але ж… це питання без відповіді.

Узагалі.

Кричати не соромно.

— Дай я! Пусти, дай я! — хрипкий голос. — Колися, ти! Туша! На тушонку підеш, кабан!

Кричати не соромно.

Він не зрозумів, знепритомнів — чи пірнає в холодну темряву на вдих, виринає на видих, рухається інтенсивно, з незвички паморочиться голова, і з кожним вдихом чіпає біль. Тому треба пірнути, аби хоч трохи відпустило.

Довкола вже туман.

Усе хитається.

Краще померти.