Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Дякую, дякую, подруго! — Віта голосно цмокнула її в щоку. — Так що, у вас там правда суворий режим? Не вийдеш просто так за цей, як його… — вона клацнула пальцями.
— Периметр, — промовив інший гість, коротко стрижений опецьок, на перший погляд — зовсім без шиї, кругла голова лежала на плечах, котрі зліва направо утворювали бездоганно рівний прямокутник.
— Ага! Так вас, Дорош, не випускають за периметр?
— Не починай, Залевська, — невдоволено протягнула Юля Мироненко, круглоока фарбована блондинка.
Тон не означав, що їй не подобається тема розмови. Навіть коли все навкруги йшло чудово, Юля говорила так, ніби їй завинили.
— А що я починаю! — завелася Віта. — От що я починаю? Ми тут сидимо й триндимо про тему, яку краще Дорош ніхто не пояснить! Бо вона реально краще все знає! Ти ж знаєш усе, скажи? І сідай, сідай уже! Ага, знайомимося. Русик, Макс, Аркаша. Це в нас Аллочка.
Максом був її приятель-брюнет. Аркашею — хлопець без шиї.
— Та сама Аллочка? — перепитав Русик, худий шатен із забраним у стильний хвостик волоссям.
— Чому — та сама?
Вона здогадувалася, та не збиралася випереджати події. Хіба, сідаючи на вільне місце скраю, між Юлею та Катею Ситник, коротко стриженою кадровичкою з центрального офісу в стильних окулярах. З Вітою вони ходили в одну школу, Катя була колись свідком у подруги на весіллі, а загалом нинішня іменинниця працювала тут, бо однокласниця доклала зусиль.
— Ви ж на Майдан ходите, правильно, Аллочко?
Запитуючи, Русик узяв налитий Максом бокал, нахилився через стіл, передаючи його молодій жінці.
— Може, хай тост спочатку? — заметушилася Віта. — Штрафниця все ж таки. Мужчини… Макс… Наливайте, наливайте, дівчата нудьгують.
— Нічого подібного, — заперечила Юля. — Аркаша стільки анекдотів знає, нудно не буде. Скільки ти ще знаєш, Аркашо?
— Стільки ж само, — той налив коньяку собі та Максу, передав пляшку Русику, перед цим гойднув. — Друга пішла. Мася, треба ще.
— Треба, сонце? — Макс повернуся до розпашілої Віти.
— Кажуть — значить, треба. Ви самі вирішуйте, нам поки є.
— І вам нема, — прогудів Аркаша.
— Усе під контролем, — діловито запевнив Макс, по-хазяйськи поклавши ліву руку іменинниці на плече.
Ще зовсім недавно Аллу б це здивувало. Віта категорично заявляла, що підпускати до себе мужчину на близьку відстань є правилом поганого тону. Зараз вона сприйняла все байдуже. Значить, так треба. Була одна думка — тепер інша. Життя змінюється швидше, ніж усі до того звикли.
Навіть тут, за межами Майдану.
— Мало, — капризно протягнула Юля.
— Чого тобі мало? — поцікавилася Катя.
— Анекдотів. Аркаша сказав — знає стільки, скільки вже видав! А мені мало! Нам усім мало!
— Ой, Мироненко, мовчи вже зі своїми анекдотами! Дорош, не тягни вже, кажи.
Зітхнувши, Алла підвелася, відкашлялася.
— Дорога Віто. Не знаю, що треба бажати тобі, коли ти сьогодні — найбажаніша жінка нашого вечора. Завжди лишайся такою, як була і є. Душею нашої маленької компанії, її мотором, її серцем і…
— Гірко! — перервав Аркаша, реготнув і, не дочекавшись, випив.
— Дурак! — пирхнула Віта, картинно зсунувши брови, грайливо відсунулася від Макса, широко й трошки натужно всміхнулася Аллі: — Дякую тобі, подруго. Це був найкращий тост. За це й вип’ємо!
Алла лише пригубила свій келих.
— У вас там сухий закон? — поцікавився Русик, тут же додавши: — Тільки не перепитуйте «де». Віта все про вас розказала.
— Можемо на «ти».
— Тоді брудершафт!
— Без брудершафту. Так простіше, коли за одним столом. А якщо ви про Майдан, то я нічого про сухий закон не знаю. Його офіційно не оголошували. Там узагалі ніхто ніким не керує. Немає того, хто б один командував…
— Стадом.
Сказавши так, Аркаша спокійно підчепив виделкою шматок ковбаси, прожував у суцільній тиші, потім глянув на враз принишклих присутніх:
— Чого ви? Хіба ми не про це говорили? І хіба ти, Руся, не розказав ось тільки, як там, на Майдані, у наметах бухають? Хто обіцяв — зараз людина звідти прийде під цим ділом?
