Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха
Ну, принаймні Олегові хотілося в це вірити.
— Вилазь, блядь! — гаркнув він, мимоволі ловлячи себе на тому, що почав працювати на сторонню публіку. — Не вийдеш, сука!
Не чекаючи команди, пацани знову почали гупати по машині палицями й розгойдувати її з усіх боків. У запалі притиснули до дверцят Сірого, він закричав, народ трошки розтиснув кільце. Сам Олег ударив по склу кулаком, захованим у стару шкіряну рукавичку. Розбивати його не збирався, узагалі не мав наміру завдавати майну старшого шкоди. Інших, напевне, теж щось стримувало від погрому, і то не всіх.
Поряд із розгніваним Гопом маячив високий похмурий тип із вухами, ніби в собаки-гончака, які той не заховав під шапку й вони кумедно стирчали над її краями. Удень Сірий уже встиг познайомитися з ним ближче й зрозумів: нехай нікого не обдурює й не заспокоює потішна зовнішність. В очах ще при денному світлі Олег бачив порожнечу, і досвід спілкування з подібними типами підказував: такого краще не заводити. Йому все одно, кого й де громити. Він не почав діяти активно лише тому, що тупцяв у другому ряді, за спинами інших, не маючи змоги підступити до машини впритул.
Скло зі сторони водія поїхало вниз. Не повністю, опустилося на третину.
— Як я вилізу, коли не вийду? — почулося зсередини.
— Не тягни му-му, Буряк! — вигукнув Сірий, спираючись лівою рукою об верх «вольво» й нахиляючись ближче. — Догрався, пацани злі! Отакий у нас сьогодні пароксод! Не вийдеш, поки бабло не віддаси! Обіцяне! Готовий — виходь, ось що кажу!
— Та чую я, що ти кажеш і вони всі горлають! По-нормальному не можна було домовитися?
— А як по-нормальному? Знову — на День закоханих? Чи вже на Восьме березня пообіцяєш?
— Ти доживи до березня, — парирував Буряк.
— Нічого собі! Можу не дожити?
— То до слова. Узагалі, погано себе поводиш. Можеш реально не дотягнути.
— Ти раніше здохнеш, Буряк! Пацани не випустять!
— Здохну — хто вам гроші віддасть?
— Колеса заберемо! Пацани, заберемо його тачку? — Сірий випростався. — Продати, так буде і на борги, і на премію!
Обурений натовп дружно й схвально загув.
— Чув? — Сірий стукнув розкритою долонею по даху машини. — Нам це на раз-два! Ти сам нарвався, Буряк! Вирішуй! Хоч прямо там, у машині, народи нам бабло!
Ззаду хтось торкнув Сірого за плече.
Озирнувшись, побачив поруч Хряпу. Той дивно й підозріло сопів, і Олег, знаючи товариша давно й добре, сіпнув його за барки.
— Що таке?
— Не заберемо ми в нього тачку, чувак, — Хряпа засопів голосніше, ніби йому щойно заклало ніс.
— Чого це — не заберемо?
Замість відповіді той показав Сірому велику заточену викрутку.
— Ну? — не зрозумів Олег.
— Той… Я колеса пробив. Два, — Хряпа шморгнув носом. — Викинемо його з машини, хіба потім самі попхаємо.
Сірий сплюнув, відштовхнув пацана, знову розвернувся до обложеного «вольво», гепнув по даху вже кулаком.
— Не поїдеш ти нікуди! Вилазь, мудак!
З-за рогу з’явився патруль. Район добре освітлювали ліхтарі, і Олег зачепив міліцію боковим зором сам. Хоч Гоп, котрий підступив ближче, уже штовхав десятника в бік, киваючи на ментів. Їх помітив і Гоша Лисий, занервував, позадкував, проліз за спини товаришів і крутив головою, видивляючись короткий шлях до відступу. Поряд із ним опинився Шмата. Цей, звиклий курити дур відкрито й чим далі, тим більше перестаючи перейматися довкіллям, зараз так само занервував, що зовсім не було на нього схоже. Тим часом цікаві глядачі знімали на свої камери й міліціонерів, котрі не поспішали втручатися в явно кримінальну ситуацію.
Сірий стиснув кулаки, закусив губу.
Небезпеки від патруля не було. Та все ж навіть пасивна присутність міліції при їхніх розбірках моментально охолодила бійців, применшила праведний гнів. Гурт поволі почав розступатися, хоч поки ніхто не мав наміру розбрідатися. Напевне, Буряк помітив це — скло поїхало вгору, дверцята прочинилися.
— Дай пройти! — почулося зсередини.
— Сиди! — Сірий знову стукнув по даху.
— Тю! Сам же кричав — виходь, виходь! Тепер, значить,
