Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Свєто, хіба не бачиш — Алла ось, розберуться.

— Та де ось! Ти зовсім того, Петре Семеновичу!

— Чого — того?

— Сліпий, кажу! Не бачиш! Нехай вони нам зараз відпустять доньку! Бо підуть у тюрму! Сядуть усі, ти мене знаєш!

— Її ніхто не тримає, аби відпускати.

Алла розуміла, чого вартує батькові зберігати спокій у цій украй неприємній ситуації.

Чорнявий слідчий між тим гортав її паспорт, вивчаючи кожну сторінку так уважно й довго, наче записи й штампи ховали в собі якийсь секрет. Вона б не здивувалася, аби міліціонер почав раптом роздивляться сторінки на сонячному світлі.

Іра Шапка у своїй незмінній арафатці вигулькнула поруч, ніби нічого не сталося.

— Алло, треба антибіотиків! Кажуть, скінчилися! І системи, крапельниці! Заспокійливе ще…

Слідчий зміряв Шапку байдужим поглядом, перегорнув наступну сторінку паспорта.

— Можна? — для чогось запитала Алла, витягаючи з кишені смартфон.

— Що? — не зрозумів той, та відразу кивнув, додавши при цьому зовсім дивне: — У вас, бачу, нема дітей, Алло Петрівно. І в шлюбі ви не перебуваєте.

— Устигну. Те й інше, — забувши зараз про нього, Алла швидко увійшла у Facebook, зайшла на свою сторінку: — Кажи, Іро.

Замість того Шапка простягнула їй списаний акуратним почерком жовтий квадратик стікера. Піддивляючись, аби не наробити помилок, Алла завченим, за цей час доведеним до автоматизму рухом почала набирати текст.

— Треба почекати, там протримаються? — запитала, закриваючи сторінку.

— Поки є. То запас, — Шапка зиркнула на міліціонерів. — У тебе тут усе нормально? Може, наших гукнути?

— Тут кругом наші.

Алла заховала смартфон назад, машинально поправила свій жилет із червоним хрестом, пізнавальний знак Медичної служби, переключилася на чорнявого слідчого:

— Ви вже все в мене в паспорті прочитали? Там група крові не стоїть. Це порушення?

— Не треба тут, — чого саме не треба, той вирішив не пояснювати, легенько постукав корінцем документа по ребру долоні. — Значить, Алло Петрівно, вас тут, у Будинку профспілок, не утримують силою?

— Мене ніде не тримають проти моєї волі, — відчеканила Алла. — Ви слушно зазначили, що я повнолітня. І незаміжня. Дітей не маю… ще. Крім мене, тут, на Майдані, постійно живуть тисячі людей. У Профспілках, у наметах, сплять у мерії на всіх поверхах. Ви знаєте це, пане слідчий, краще за мене. Якщо, звичайно, дивитеся телевізор. Так усе показують, знімати вільно.

— Товариш, — мовив чорнявий.

— Хто? — не зрозуміла Алла.

— Я, — слідчий припинив помахувати чужим документом. — Товариш слідчий. Не пан, ми не в Польщі.

— А-а-а! Чому це вас так напружило звертання? У світі це нормально, не лише в Польщі. Цілком прийнятне звертання. Ви були в Польщі?

— Знаєте — був! — чорнявий помітно пожвавився, на короткий час забувши, для чого прийшов сюди. — Був! Студентом їздив туди праски продавати! Цигарки, міксери, фени, телефони — усе, чого та Поляндія не мала свого! Вони на нас піднялися, а тепер, бач, Європа, пани й усяке різне нам тут диктують! Думаєте, я нічого не розумію, чи он колеги? — слідчий кивнув на міліціонерів. — Ви всі сюди збіглися, бо колись спочатку Горбачов дозволив продавати все з країни, а потім Кравчук дав відмашку не зупинятися! Ось і вивезли туди все, нема нічого! Бо країну розвалили, і тепер ось мають! А ми мусимо все вислуховувати від таких ось!

Махаючи затиснутим у правиці паспортом, чорнявий навмання потицяв круг себе. На нього, крім Алли, Іллі та вусатого сотника, ніхто з людей на Майдані жодної уваги не звернув.

— Вам скільки років? — поцікавилася Алла.

— Скільки треба! Усі мої! — слідчий нарешті простягнув їй документ. — Нате. Тільки не думайте, що просто так все це може минутися.

— Конкретніше можна? Що — все це?

— Вам місця мало! — вигукнула враз Світлана Русланівна.

Про винуватицю міліцейського візиту всі на короткий час забули. Тепер вона нагадала про себе, обурено гаркнувши на невеличку колону самооборонців у камуфляжі та металевих армійських касках. Чоловіки, майже всі — у балаклавах, чорних, коричневих, зелених, навіть майнула одна синьо-жовта, — організованим строєм рухалися через Майдан убік Грушевського, тримаючи кожен ліву руку на плечі того, хто рухався попереду. У правій усі стискали хто замашний кийок, хто щит, дерев’яний чи здобутий у не такому й давньому бою. Колона не зачепила Світлану Русланівну, просто пройшла поруч, зовсім близько — але й цього вона не могла прийняти.

— Гляньте на них! — вигукнула