Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Відчуваючи, що цей раунд програний, Олег зробив кілька кроків назад.

Денис Буряк вибрався з машини, випнув груди, розставив плечі. Бійці вороже загули, знову посунули на нього. Та разом із ними, немов домовившись рухатися синхронно, ступили вперед патрульні. При цьому демонстративно роблячи вигляд, що все це їх не стосується.

— Слухай сюди, козел, — Буряк нахилився до Сірого. — Якого хріна женеш хвилю? Сказано — буде лаве. Значить, дадуть, коли буде. А тепер, після всього, навіть не знаю, коли. За машину з вас належить утримати. Не на Майдан же по шини їхати.

— Так не по-людськи, — процідив Олег.

— А отак робиться? — Денис обвів рукою невеликий натовп. — Майдан тут мені зібрали? У майданутих навчилися? Дурне заразне, скажи? І ще мені скажеш, як відповідатимеш ось пацанам за свою поведінку.

— Яку поведінку?

— Погану, Сірий. Тобі на руки видавалося для всіх. Мусило вистачити, контора рахує. Чому команда без бабла? Куди воно витекло? У чиїх кишенях шукати? Скажеш?

Сірому враз пересохло в роті.

— Мені видавалося… Коли?

— Тоді! Забув? Нагадаю. При всіх. Кому повірять, мені чи тобі? Що робить десятник? Ділить бабло. Хто бачив, скільки тобі дали, яку суму? Ніхто! — не стримавшись, Буряк дав Олегові несильного щигля по носі. — Отак! Дихай глибше носом у дві дірки!

Старший пішов до патрульних. Його ніхто не чіпав. Бійці мовчки дивилися, як Буряк вітається з кожним за руку, пригощає цигарками, дає прикурити. Сірий потер кінчик носа, подумав, на кому б зараз вимістити безсилу злість, рвучко розвернуся до цікавої парочки з телефонами.

— Якого хера стали! Кіно вам тут! Валіть!

Глядачі не поспішали, і Олег тупнув ногою.

Це сприйнялося сигналом. Першим на них посунув Гоп, за ним — похмурий тип із гострими вухами. Навіть Гоша Лисий щось прокричав нерозбірливе, густо замішане на матюках.

Аж тепер ті двоє відчули справжню небезпеку — поспіхом забралися геть. Кілька пацанів трошки провели їх, без наміру наздоганяти й бити, патрульні не зводили з видовища очей. Коли глядачі зникли за рогом, бійці шугнули довкола себе кількох випадкових перехожих.

Якась бабуся в старомодному демісезонному пальті перехрестилася.

Сірий копнув носаком пробите Хряпою колесо.

Вона простягнула паспорт старанно поголеному брюнетові.

Так відповіла, коли той, показавши міліцейське посвідчення, запитав, чи справді вона Дорош Алла Петрівна. Документи тримала при собі завжди, відтоді, як почала ходити на Майдан. Зараз, коли в її житті сталися стрімкі зміни, паспорт уважала ледь не сильнішим захистом, ніж бронежилет.

Ілля роздобув для неї саморобний броник, Алла примірила, і хтось із тутешніх умільців зголосився підігнати обладунок по фігурі. Та все одно вона відчувала себе в ньому незграбною. Жилет виявився не аж таким важким, проте сковував рухи, тож Алла, поносивши його день, потім розпакувалася й примостила подарунок у кутку, біля свого спальника в одній із кімнат Будинку профспілок.

Уважала, що їй пощастило. Повстанці, котрі свого часу не встигли зайняти місце, мостилися в коридорах, звужуючи й без того не надто широкий прохід.

— Вона, вона! — бубоніла мама з-за спин двох мовчазних міліціонерів.

Батько стояв поруч, теж відмовчувався. Не лише Аллі, а й Іллі та всім іншим, кого згуртувало біля виходу з Профспілок цікаве видовище, було помітно: чоловікові не хотілося тут бути й займатися тим, чого вимагала від нього скандальна дружина. Світлана Русланівна натомість говорила на підвищених тонах, перебиваючи всіх та забиваючи виступи зі сцени. Зазвичай перед обідом серйозних новин ніколи не повідомляли. Частіше звучали оголошення чи хтось із народу раптом вирішив звернутися до Майдану з палкою промовою. Проте чути таке було звичніше, аніж істеричні вигуки розгніваної жінки в дутій китайській куртці з каптуром та надто яскравій, не зовсім логічній для людини її віку штучній шапці.

Аллі стало соромно.

Не від того, що батьки з’явилися сюди з міліцією. Не через те, що матір написала ту заяву, яку зачитав одному з сотників самооборони суворий брюнет. Вона соромилася власних висновків: чи не вперше за свої двадцять чотири роки зрозуміла — у мами зовсім немає смаку. Навіть натяку на те, що він колись може з’явитися.

— Не кричіть мені під руку, — огризнувся слідчий, не повертаючись до Світлани Русланівни.

— Куди ж не кричати! Ви ж самі бачите! Петре, ти чого стоїш, мов стовпа проковтнув!

Мама сіпнула чоловіка за рукав пальта. Батько забрав руку, на