Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Великий Боже! Прийми двох бідних грішників у свої обійми. І залиш у дверях шпаринку для інших. Тепер зрозуміло, що відбувається. Це наш останній вибрик. Віднині ми приречені. І повинні зібрати в спітнілий кулак усю мужність, аби зустріти грядущу загибель. Амінь!

Він розумів — виходу нема так само, як вибору.

Позаду гуртувалися у два ряди з півтора десятки бійців, рядових. Вони пішли за ним, саме від нього чекали рішень та наказів. Не тому, що Сірий раптом став для них лідером. Просто він у гурті виявився єдиним, кого підвищили до десятника. Хоч якесь начальство — саме такий статус цінувався тут найвище.

Довкола висвячення в начальники — жодного офіціозу. Не було значків для вирізнення, тим більше — документів. Відбулося все дуже просто. Коли їх вивели спершу з Будинку профспілок, далі — за територію Майдану, з міліцейським супроводом, і нарешті — з міліцейського відділка, на волю, того ж дня Денис Буряк запросив Олега в автобус, потиснув руку, подякував, що нормально трималися. Сірий нічого не говорив, тільки кивав: каяття, записане на відео, пригнічувало досі, він не міг відійти від приниження.

Востаннє щось подібне пережив у школі, коли змушений був перед усім класом просити пробачення в товстуна, якому розбив губу та окуляри. Тоді повернувся спиною до дошки, поставивши ноги на ширину плечей, руки заклав за спину, наче полонений перед розстрілом, а оте «я більше не буду» промовляв, заплющивши очі й так, ніби підсудний говорив останнє слово. Можна було й не опускатися так низько. Хай би відрахували, як погрожували. Батьки того хлопця робили в школі ремонт, мали якийсь вплив на директора й вимагали вигнати Сіренка до іншої школи, хоч говорили при ньому, але так, ніби його не існувало: навряд чи з нього десь буде толк. Мама теж сиділа в директорському кабінеті, і Сірий згодом міг перетерпіти все, навіть оті вибачення — та зав’язав міцний вузлик напам’ять, коли матір почала просити й плакати, аби дитину не виганяли, бо то ж ганьба, середина навчального року, вона з ним сама не впорається, ніде зараз не прилаштує.

Бурякові тоді Сірий не сказав нічого. А сам старший не торкнувся слизького, хоч, напевне, уже бачив по Інтернету атракціон небаченого каяття. Навпаки, заспокоїв: усе могло бути гірше, молодець, життя собі та іншим урятував. І відразу поставив перед фактом — потрібен новий десятник, харе в рядових ходити, та й народ починає потроху розбігатися, тримати треба.

Олег не заперечував.

Якби й хотів, розумів: або так, або спишуть з корабля. Це означає автоматичну втрату щоденного заробітку. Десятнику клали п’ять сотень на день, і до кінця тижня Сірий негайно отримав у Буряка аванс. Як завжди, ніде не розписуючись. Так само, на чесне слово, йому видали перетягнуту гумкою пачку сотенних купюр — для всіх, до команди ще треба підтягнути пацанів. Сірий і це зробив, доволі швидко згуртувавши охочих, переважно — серед новобранців, яких підвезли вже після затишшя на Грушевського.

Але більше грошей не видавали.

Два тижні якось протягнули. Не бідували, не жалілися, не перепрацьовували. Ночувати їх перевели на іншу базу, порожній оздоровчий табір у Пущі-Водиці. Навантаження стандартне: стоїш у Маріїнському вдень, чергуєш по периметру Майдану вночі, два дні буцаєш груші в лісі. Коли, трошки протверезівши, вибиралися звідти на чергову зміну, пригод на задниці не шукали. Не лише Сірий та його хлопці встигли відчути на собі, як майданівці дають здачі. З тих, хто тепер став під його крило, більшість так чи інакше мала досвід прямого зіткнення, здебільшого сумний. А Гоша Лисенко з Білої Церкви — той узагалі потрапив під унікальну роздачу.

Пацану було дев’ятнадцять, і він приїхав до Києва сам. Можна сказати, за родинним наказом. Так вирішив батько, вантажник із залізничної станції, а мама, прибиральниця на вокзалі, підтримала чоловіка.

Голова сімейства потягнув спину, лежав і лікувався горілкою. Звісно ж, не прикладав, приймав усередину. За якийсь час Гоша Лисенко, якого прозвали Лисим, зробив дуже близький до правдивого висновок: подібний спосіб лікування татові сподобався. Принаймні він витратив багато енергії на походи по лікарях та соціальних установах, аби його визнали інвалідом та призначили пенсію. Після чого, задоволений, знову почав хворіти, уже на законних підставах. Матір не мала нічого проти, бо знала — поки чоловік кректав на дивані, місцева залізниця почала скорочення, і вантажники полетіли одними з перших. Тож, на її думку, краще мати вдома постійно п’яненького мужа, зате виплати йому гарантовані, аніж годувати безробітного. А в них же, крім Гоші, ще троє дітей, усі сестрички, найменшій — шість.

Почувши по телевізору, що найманцям на Антимайдані платять за день від двохсот до трьохсот гривень, батько згадав математику. Прикинув, скільки може заробити старшенький, котрий сидить удома без роботи. І якось увечері відрядив старшого сина в Київ, записуватися