Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха
Вона не готова сказати, добра ця риса чи погана. Просто враз дійшло, чим Віта притягувала її. Алла потай хотіла бути схожою з усіх своїх знайомих саме на Залевську, бо часто відчувала невпевненість у собі. Можливо, ті ж самі труднощі по життю мала й Віта, через те осідлала й загнуздала таку лінію поведінки.
Одне уточнення.
Алла Дорош внутрішньо хотіла нагадувати Віту Залевську, поки в грудні не прийшла на Майдан і не познайомилася з Ірою Шапкою.
Вона не збиралася відтоді наслідувати в усьому свою нову подругу. Коло Аллиних знайомств із того дня розширилося до небачених меж. Чесно, вона не могла собі уявити, що бачитиме щодня нових людей. Молодих, старих, чоловіків, жінок, чоловіків, говірких, мовчазних, гамірних, спокійних, емоційних, мудрих — усяких. Когось бачила один раз, із кимось перетиналася частіше, когось постійно трималася. А з Іллею, худим хлопцем у синьому велосипедному шоломі, з яким познайомилася біля госпіталю на Грушевського, ніби виросли разом. Здається, знали одне про одного все. Лиш із якихось причин раніше не перетиналися. Дзвонили одне одному щогодини, або — щодві, як у кого виходило глянути вгору й передихнути.
Алла відразу, того ж вечора, коли познайомилися, дізналася: Ілля на чотири роки молодший, хоч виглядав ровесником. Та її це не зупиняло. Ще не пояснивши самій собі, як ставиться до нього й чи може скластися далі якесь майбутнє, чітко усвідомила: хочеться знати, де він, навіть коли не думає про нього, що робить, чим живе, про що думає. Нехай нічого не відбувається. Кортіло стояти поруч, слухати, говорити, знову слухати. Більше поки нічого не приходило, і, чесно кажучи, у госпіталі та поза ним вистачало, чим себе зайняти, аби ще відволікатися на думки, котрі зараз справді виглядають сторонніми.
Потрібними. Важливими.
На потім. Коли все скінчиться.
Та Аллі, безвідносно до Іллі, кортіло стати схожою не на когось конкретного зі своїх численних нових знайомих. Вона хотіла бути подібною до всіх разом. Злитися з ними, якщо таке взагалі можливо.
Ніколи раніше вона не відчувала подібного.
Тим не менше, Залевська подзвонила, не сказала нічого особливого, просто запросила на день народження. У кафе «Лицар», недалеко від них, відкрилося зовсім недавно. Дівчата з магазину часом навідувалися туди пити сухе винце з тортиком, коли отримували платню. І Алла не знайшла в собі сили відмовитися. Хоч внутрішній опір мала величезний. Не те, щоб її не влаштовувало місце, компанія чи привід для вечірки — дзвінок Залевської раптом нагадав про існування іншого, знайомого, затишного, комфортного світу, який нікуди не подівся, значно більший від того, куди вона занурилася з головою, і, напевне, має право на існування.
Лиш Алла не до кінця могла пояснити собі, чи має вона право існувати у двох світах. На два світи. І який із цих світів їй слід уважати правильним.
З роєм подібних думок вона переступила поріг «Лицаря», запізнившись майже на годину.
Чомусь не сумнівалася — на неї чекає звичний дівичник. Та компанію, де нікого, крім колективу їхнього магазину, не було, щедро розбавляло чоловіче товариство. На перший погляд, представництво не аж таке серйозне, хлопців нарахувала лише трійко на шестеро дівчат, але й те прогрес: зазвичай їхній жіночий колектив принципово лишався монолітним. Ще й підвівши під це певну філософську основу.
— Вас там, бачу, серйозно тримають, — сказала Віта, вийшовши з-за столу назустріч запізнілій гості, притримавшись за плече молодика по праву сторону від себе.
Могла б не спиратися, підвестися без сторонньої допомоги. Проте Алла зловила не лише цей жест, а й те, як мужчина накрив її руку своєю, легенько поплескавши, і вже наступної миті тягнувся за пляшкою шампанського, промовляючи, немов закляття:
— Штрафну, штрафну, штрафну!
Компанія займала окремий столик, точніше — три зсунутих у куток столики. Освітлення зали при бажанні можна назвати інтимним. Та навіть при не надто яскравому світлі Алла побачила: іменинниця перехопила цікавий погляд, а отже, потрібний ефект є. Пантоміма навряд чи адресувалася персонально тій, хто спізнився. Віта вочевидь демонструвала свої стосунки з доглянутим рожевощоким брюнетом усім присутнім, ще й підтверджуючи їх власне кавалерові. Той нічого не мав проти, насолоджуючись міні-виставою та відчуваючи себе хазяїном вечора.
Між іншим, так цілком могло бути. Друг Залевської, напевне, оплатив стіл. Нічого надзвичайного — капустяні салати, картопля фрі, ковбасна та рибна нарізки, «київські» котлети, залишки бутербродів із не надто щедро розподіленою червоною ікрою. Вино, коньяк, відкорковане шампанське.
Стандарт, не лише для кафе типу «Лицар».
І не тільки для Борщагівки.
— Вітаю, бажаю здоров’я, — видала Алла звичну скоромовку, простягнула іменинниці букет, куди встромила святково прикрашений конверт із купюрою в двісті гривень.
Не хотіла сушити собі голову пошуком подарунку, бо не уявляла, що може бути зараз потрібно людині, крім знеболюючих, антибіотиків, одноразових шприців та бинтів. Озвучувати подібне не збиралася, тож подзвонила першій із колег, чий телефон знайшла, і дізналася — усі скидаються по дві сотні, Віта запланувала собі якийсь трендовий смартфон, із купою функцій, яких не має її нинішній телефон — до речі, не зовсім старий, куплений
