Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

розповідав, як недавно зловили тітушок на Дарниці, ті встигли, гади, спалити одну машину, та з другою прокололися. Виявляється, власник першої, розбуджений серед ночі сиреною та звуками розбитого скла, усе зрозумів. Та, замість панахиди за втраченим авто, бігом набрав товариша, котрий жив неподалік, на паралельній вулиці. Не дарма попередив — у нього саме сиділи земляки, кілька хлопців із Черкас, приїхали після Водохреща на підмогу. Оперативно вискочили, зловили майже всіх, здали в Профспілки, Самообороні. Чесно клялися — пальцем ніхто їх не зачепив. Допитали на відеокамеру, змусили вибачатися перед нею ж, провели з ганьбою через Майдан та видали міліції, інакше не можна. Кіно виклали в Інтернет, видно ж було — у жодного тітушки нема фінгалу. А ті потім усе одно дружно написали заяву, як їх катували в «Правому секторі». Ще й показали синці під баньками. Данило припустив, а Котя погодився: треба бути дебілами, аби дозволити бити собі пики.

Другого не знав зовсім. Назвався Миколою, ландшафтний дизайнер, чемпіон із армрестлінгу в себе на районі, завзятий собачник і фанат київського «Динамо». Напередодні разом із іншою командою витрушували житомирських тітушок із гуртожитку на Борщагівці — завезли зовсім недавно, за оперативною інформацією, навіть не встигли озброїти, роздали тільки горілку й траву. Знайшовся в когось автобус, зо два десятки бійців по одному, тримаючи руки на потилицях, затекли в салон. При вході здавали всю готівку, яку отримали від старших, — на ліки для тих, кого їхні колеги з Автомайдану вже встигли скалічити цими днями. Далі вивезли з Києва назад, до Житомира, і тут обійшлося без пригод.

Дизайнер Коля дуже переймався — хотів їх.

Ну, отримав. Як і решта. Усе через Котіне нехлюйство.

Чи то попередня нічна пригода спершу з гонитвою, потім — із адвокатом Женею, притлумила рецептори й рефлекси, чи він справді дав слабину, уперше за цей шалений тиждень, і втома зробила чорну справу: проґавив небезпеку. Хоч знав, що таке може статися. Але до останнього самовпевнено думав — не з ним. І ні з ким більше взагалі. Автомайданівці навчені, попереджені. Значить, озброєні.

Отримавши сигнал про черговий нічний напад на лікарню, Котя прийняв виклик, узяв на борт Данила з Миколою, погнали на підмогу. Коли зрозумів — пастка, міліція знову сіла на їхню ефірну хвилю й «Беркут» пішов на перехоплення, було запізно. Мав шанс вирватися. Мізерний — але мав. Уже проривав блокаду.

Не впорався з кермом.

Джип занесло на льоду, повело юзом. Вирівняти машину не встиг.

Їх виволокли, усю трійцю. Беркути не ховалися, повний прес пішов відразу. Котя перший отримав по голові, хоча вирубити його виявилося не так легко. Три удари замість одного.

І ось він тут. Де…

— Люди де?

— Які? — почулося звідкілясь збоку.

— Зі мною були. Де?

— Про себе думай, козел.

Над головою пролунав інший голос, хрипкуватий, із тих, котрі називають ще прокуреними:

— Заткніть йому пасть нахрін!

— А чим він буде говорити? — парирував перший, як аж тепер розчув полонений — різкий, грубуватий, його власник не промовляв слова, випльовував.

— Та нах його слухати! Хіба останнє слово!

Удар.

Били згори, чимось тонким, гнучким та замашним. Знаряддя з легким свистом розсікло повітря.

Голе тіло обпекло.

Кричати не соромно.

— Вам робити нічого?

Долучився третій. Цей говорив спокійно, якось навіть буденно. Так поводяться керівники середньої ланки, котрі довіряють підлеглим, але при цьому вказують на недоліки в поточній роботі. Не для критики: лише тому, що поставлені тут керувати, і повинні виконувати певні завдання. Інакше підлеглі рано чи пізно зрозуміють: можна діяти й без керівного втручання.

На власний розсуд.

І відчують себе більш незалежними, ніж передбачає їхня компетентність й загальний рівень професійної підготовки. Це стає причиною поступової втрати контролю над ситуацією, чого допустити не можна в жодному разі.

Котя вирахував старшого автоматично, саме за такими ознаками.

Дуже просто. Сам керівник, багато разів стикався з подібним.

— Чуєш, ти, люди наші де? — вигукнув голосніше. — Тебе питаю, ти!

— Не чіпай.

Старший не міняв тону, і полонений зрозумів: зараз його знову хотіли вдарити.

І аж тепер, пробившись крізь холод та біль, нарешті зрозумів, що саме зачепило вухо.

Акцент. Характерна вимова.

За час, поки займається бізнесом, Котя зазвичай два-три рази на