Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

коли обидві вибиралися з дітьми гуляти. Потім Ольга почала дихати повітрям у тутешньому дворику. Сама боялася ходити далі після того, як одна старша жінка назвала її сукою: «Знаю тебе, сучка, у тебе чоловік у „Беркуті“, убивця дітей! А в самої ж дитина!» Ковтнувши сльози, дружина тоді забралася геть. І, що Павла напружило більше, — промовчала. Розказали сусідки, яким Ольга поскаржилася. Не чоловікові жалілася, мамі. Теща, звісно, змовчати не могла, негайно взяла зятя в оборот, вимагаючи провести власне розслідування й навести порядки, бо дружину ґвалтують, а він ковтає.

— До чого тут діти? — намагався тоді зрозуміти Павло.

— Я теж запитала. У неї сина побили на Майдані, — неохоче пояснила Ольга. — Упав, лупили в пах. Та тітка казала, що в хлопця ніби дітей уже не буде. А в неї — онуків.

— Ти запитала її, що буде пацанам із патрульної служби чи вевешкам, котрі всі ці дні стоять на морозі? — психонув Коновал. — Вони собі, значить, нічого не відморозять, у них нормальні діти вийдуть?

Дивно, та Ольга якось дуже швидко заговорила того разу неприємну для неї тему. Далі гуртожицького двору гуляти ходила хіба з мамою. Зінка ж немов розчинилася. Звісно, по буднях працювала, проте по вихідних забігала частенько. Разом щось готували, міняючись рецептами, пили чай, дражнили Павла, коли той був не на чергуванні. Хоч із недавніх пір Коновалові справді стало не до жінчиних подруг, бо й на власну родину часу бракувало, якось відзначив — Зінаїда зникла, Ольга її не згадувала навіть побіжно.

Тож здивувався, побачивши її ввечері в кімнаті.

Змінившись, не пив з мужиками, що дивувало не менше. Не те, щоб бійці, повідхаркувавши разом із матюками ядучий дим, регулярно напивалися до нестями. Навпаки. Щоразу ритуал чаркування, котрий завжди проходив у піднесеній атмосфері, очікувався й усіляко стимулювався, зараз перетворився на обтяжливе дійство, яке слід відбути якомога швидше, без жодної радості, мовчки, старанно, немов здаєш у полку черговий плановий норматив.

Урешті-решт, сьогодні Коновал цілком свідомо вирішив відколотися від колективу. Жоден не дорікнув. Жданов кивнув із серйозним виразом на втомленому обличчі, потиснув руку на прощання так, ніби він зважився на те, на що в самого Сані бракувало сили волі. Тож Павло не зовсім зрозумів, чому Зіну збентежила його поява. Чоловіка прогнала, бо сильно пив, наслідком такого подружнього життя стало погане сприйняття підпилих мужчин. Звісно, будучи в гостях, могла собі дозволити лише підсмикувати господаря, і то — коли Ольга задавала тон, аж тоді Зіна підспівувала другим голосом. Такий підхід теж став свого роду традицією.

Але зараз Павло зайшов тверезий.

Зінаїда бачила це. Зі своїм досвідом не могла не помітити.

І все одно перевела якусь дуже важливу й помітно цікаву обом розмову в скоромовку. Так роблять, коли згадують про невідкладні справи й треба вже йти. Повернувшись із душу, Коновал не застав гості. А Ольга, збираючи чоловікові на стіл, намагалася уникати прямого погляду.

Павло не мав ані сил, ані бажання гратися з дружиною невідомо в що. Пригладивши коротке мокре волосся, жбурнув рушника на край ліжечка, де мирно гралася донька. Машинально відзначив — нові іграшки, раніше таких не було. Знав, бо купували забавки дитині не так часто, як тій самій, мабуть, хотілося.

— Зінка принесла?

— Вона ж день народження малої пропустила.

— О! — Коновал картинно здивувався. — А чого це вона пропустила? Забула?

— Пашо, сядь поїж.

Ступивши ближче, Коновал узяв Ольгу за лікоть, легенько стиснув, ногою посунув стільця вбік, кивнув:

— Ти сядь. Сядь, сядь.

— Пусти руку.

Павло розтиснув пальці. Вони всілися навпроти.

— Кажи.

— Що?

— Чого Зінку занесло.

— У гості.

— Давно не було, а тут — здрасьтє. Дивиться вовком, ніби я їй у борщ плюнув. Явно чогось наговорила. Кажи. Про мене?

— Вона зустрічається.

— Слава Богу. Бабі треба мужика. Тим більше, Зінці твоїй. Станок простоює…

— Паша!

— Що таке?

— Перестань. Грубо. Ти таким не був.

— Ага, я на балет ходив, — Коновал скривив кутик рота, зображуючи посмішку. — І по музеях та виставкових залах. Потім, знаєш, випадково записався в полк спеціального призначення, видали мені форму та берці, і перестав я любити оперу та балет. Став увесь такий грубий, неотесаний…

— Припини, Пашо.

— А що не так? Я вже грубий, сама сказала. Раніше не був грубим, тепер став.

— Не чіпляйся до слів.

— А