Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Сталося це, коли Котя, покружлявши ще трохи, вибрався з лівого берега на правий іншим шляхом. Узяв курс назад, на міст Патона, та враз стрельнуло: про зухвалий джип уже, напевне, відмаякували на всі пости. Тому прикметну машину найпростіше випасати саме там. Через те зробив великий гак, виїхавши через Лісовий масив на трасу, далі — ліг курсом на Троєщину, аби потім, звідти, розкрутитися й пірнути на рідну Оболонь. Пасажирка не заперечувала, сиділа тихо, утиснулася в спинку сидіння, мов горобець. І лиш коли Стогов перетнув Московський міст, раптом попросила зупинитися.

Котя подумав: їй стало погано. Нерви здали із запізненням, захитало, таке буває.

Але вона відщипнула пас безпеки. Подалася вперед. Зовсім по-дитячому, незграбно, обхопила його тушу руками, почала обціловувати погано поголені щоки. Він теж позбавився ременя й перехопив ініціативу. Відповідав на поцілунки, чекаючи обуреного ляпаса: куди, руки забери, губи геть, усе не так зрозумів… Та ні, виявляється, усе так.

Женя прийняла гру.

Не противилася.

Не змовляючись, поїхали до нього. Ближче, лише відстань мала значення.

Заснули близько шостої. Ще не почало сіріти, годинника в темряві Котя теж не бачив. Не вмикав світло ніде далі передпокою, раптом засоромившись свого холостяцького аскетичного й не надто охайного побуту. Зазвичай елементарно прибирався, хоч перед останнім розлученням замість нього хазяйнувала друга дружина. Утім, як і перша, Костянтин Стогов не любив хатньої роботи. Як почав холостякувати з літа, трохи підтримував у квартирі елементарний порядок. Та з кінця листопада, а особливо — з початком грудня минулого року вдома лише ночував. І то, не завжди потрапляв.

З минулого року…

Лише шість десятків днів минулого. Або — аж шістдесят, то вже як оцінювати. Ніби небагато. Здається, усе міряється від січня, будь-який початок. Бач, зараз так не виходило.

Ні, Котя не дивився на годинник. Не знав часу, вимкнувши телефон, аби ніхто не турбував у найменш підходящий момент. Просто навчився визначати час інакше, як — не міг пояснити навіть собі. Відчував — і по всьому. Похибка в межах п’ятнадцяти хвилин.

Прокинувшись, ще лежачи із заплющеними очима, подумав — по дванадцятій. Знайшовши поглядом годинник на стіні, не стримався, гмикнув: не «яблучко», але «вісімочку» пострілом вибив, влучив у час: тринадцята тридцять. Женя спала, будити не хотілося, Котя вже приймав її присутність у ліжку, як належне, таке, що мало статися саме по собі. Відчув провину й неабияк розізлився, коли, голий, прочапав на кухню й відчинив дверцята величезного, вищого за нього, холодильника.

Порожньо.

Нуль.

Раніше в загашнику самітника теж було не густо. Жінки, хоч ставали вони дружинами, хоч обходилося короткими чи довшими романами, самі приносили продукти, тішачись із нагоди погодувати «свого велетня». Він не вважав себе чиєюсь власністю, проте не заперечував — подобалося не визначення «свій», а оце категоричне, очевидне, часом захоплене: велетень. Іноді Коті здавалося, жінки ніколи не бачили високих чоловіків понад сто кілограмів живої ваги, з яких власне жирових відкладень трошки. Усе решта — дана природою сила, яку він до того ж переганяв у спортзалі з сала в м’язи. Отже, донедавна не надто комплексував, навіть якщо в холодильнику повісилася миша: бо ж цим відкриттям робив приятелькам приємне. Давав їм нагоду піклуватися про себе.

Зараз нічого доброго в тому, що в хаті нема харчів, Костя Стогов не бачив.

Злість через те, що не подумав, переходила в давно забутий сором — і потім назад у злість. Відчуття бігали по колу.

— Котю!

Вона кричала голосно, з надривом, ніби смертельна небезпека вже стояла за крок від ліжка. Хряснувши дверцятами, аж струснувся холодильник, він забіг до кімнати й став перед Женею, як був, зовсім без нічого, широко розставивши міцні сильні ноги, упершись у підлогу, ніби готуючись до бою.

Мабуть, видовище справді вийшло кумедне. Натягнувши на себе ковдру, Женя всміхнулася так, ніби не зойкала з переляку.

— Ох, який…

— Ти чого?

— Розплющила очі — тебе нема поруч. Нікого нема. Я в чужому домі. Не відразу прокинулася, розумієш. Сама у квартирі, це завжди страшно.

— Завжди? Ти ж сама живеш. Чи я щось не так зрозумів?

— Усе так… Вибач. Зараз страшно, останні дні, тижні, місяці. Коли тобі погрожують, з невідомих номерів. Коли валять есемески, попереджають — знають адресу. Кажуть: можу міняти сімки, скільки завгодно. Піднімуться на цьому хіба мобільні оператори… Мені ж, «сучці майданутій», не заховатися.

Котя присів на ліжко, накрився вільною частиною ковдри. Женя тут же подалася вперед, лягла йому на коліна.

— Тепер добре, — повернулася на спину, глянула знизу вгору, в очах майнуло щось сіре. — Узагалі-то ти не подумай… Не знаю… Вибач, не розумію ще, якої ти про мене думки…

— Усе добре, Женю.

— Я не отак, відразу, з першим-ліпшим…