Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Зникне фактор несподіванки.

Та «опель» тримався за джипом. На місці ментів Котя теж захотів би себе наздогнати й покарати.

Лишалася небезпека, що ось-ось підтягнеться підмога, запрацює якийсь план-перехват і навперейми вже мчить беркутівська кіннота. Лише тепер Стогов лишився з ворогом сам на сам. Значить, відповідав тільки за себе.

Напружено стежачи за дорогою, не зрозумів спершу, що гримнуло позаду. Коли жахнуло вдруге, зиркнув у дзеркальце.

Йому не здалося.

Праворуч від водія «опеля» з вікна стирчала рука. Зі свого місця, у темряві та на швидкості, Котя не міг розгледіти чітко, чи справді вона стискає пістолет. Але в них стріляли, без варіантів. Били не прицільно, лякали, показуючи, на чиєму боці сила й кого треба слухатися. Коли ляснуло втретє, Стогов кинув машину вбік, петляючи.

— Це…

Женя озирнулася, і собі намагаючись роздивитися погоню.

— Спокійно. Мажуть.

Вона повернулася, посунулася на сидінні вниз, ховаючи голову за краєм спинки свого сидіння.

Рука зникла.

Котя провів язиком по враз пересохлих губах.

— Зараз, — мовив знову, глянувши на принишклу пасажирку.

— Що — зараз? — голос звучав слабенько, показний кураж випарувався.

— Те саме.

Не втримався.

Забравши на мить руку з керма, перехрестився, похапцем, але щиро.

Тоді міцно стиснув бублика.

Ось воно!

Розігнавши джип із порушенням усіх можливих правил руху та його безпеки, Котя на наступному повороті стрімко й круто розвернувся.

Скреготнуло.

Не гальма — шини ковзнули по асфальту.

З іншим, менш досвідченим водієм машина запросто могла втратити рівновагу при такому маневрі, та ще й на льоду. Стогов, не зупиняючись, помчав прямо. Подумки молячись, аби зараз спереду на перпендикулярну вулицю не вискочив жоден автомобіль. Він не встигне загальмувати, той навряд чи зорієнтується й пропустить. Доведеться зупинятися за допомогою найближчої стіни.

Молитва дійшла, куди треба.

Шлях лежав вільно.

А позаду в «опелі», не чекаючи такого фінта, не готуючись до подібних вибриків, надто пізно допетрали, що робити.

Скреготнули гальма.

Переслідувач не вписався в поворот.

«Опель» занесло, крутнуло довкола своєї вісі.

А потім автівка боком стукнулася об стовп.

Женя зачудовано дивилася на видовище в дзеркальце зі свого боку.

— Хоп, — сказав Котя.

Аж тепер відчувши, як змокріло чоло.

Він давно чекав, аж трусило й тіпало.

На ціль вивіз Денис Буряк. Мав не одну адресу — цілий список, роздрукований із комп’ютера, на двох аркушах. Нічого до пуття не пояснивши, старший сказав: такий список не один, і адреси розподіляються між усіма командами. Додавши: саме їм пощастило. Підкидає роботу своїм, ще й особисто доставляє до місця, бо за кожну акцію залякування виконавцям належить зверху по дві сотні на рило. Проконтролює, аби все пройшло чітко. Там же, на місці, розрахунок.

Акцій Сірому та його пацанам доручається відразу дві. Потрібні терпили живуть у сусідніх будинках і навряд чи ставлять свої машини в гаражі.

Щоб зовсім точніше: Буряк отримав списки тих, хто напевне тримає тачки на вулиці.

Перевірено.

Хто й що там перевіряв, Сірому було до лампочки. Не малий, тим більше — не дурний. Хіба не ясно: даішники постаралися. Фіксують номери тих, із їхнього Автомайдану. Пробивають по базах адреси. Попередньо проводять відповідну роботу. І аж тоді дають команду.

Ланцюжок виглядав Сірому занадто довгим. І, чесно кажучи, безглуздим. Їх у Маріїнському парку щодня охороняє міліція. З багатьма пацани вітаються за руку, знають, кого як звати, і не ховаються, покурюючи травичку. Не кажучи вже про пиятику, тим ніхто не заморочується, від самого початку все відкрито.

Лоб, щоправда, один раз зовсім поплутав, забагато на себе взяв — запропонував ментові випити разом. Утративши страх, наблизився впритул,