Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Газ? — крикнув активіст у велосипедному шоломі.

— Узяли! — гукнула вона замість відповіді.

Підхопила враженого під руку, наче тільки тим і займалася все свідоме життя, що носила поранених. Чоловік у протигазі спробував підтримати за ноги, та Алла гойднула головою — волочити недалеко, зайвих не треба. Зрозуміла помилку, коли помічник, усе ж підключившись, переніс ноги через бордюр, щоб той не зачепився.

— Очі! — стогнав чоловік. — Очі! Очі!

Щойно його занесли й поклали при вході на підлогу, наспіла медсестра. Хлопець у велосипедному шоломі відійшов, аби не заважати.

Алла лишилася поруч, присіла навпочіпки. Тепер закривавлене лице можна було роздивитися. І вона нахилилася ближче, неабияк дивуючись власному спокою.

Вигляд крові раптом перестав лякати. Став звичним.

Їй не хотілося такої звичайності.

— Очі!

— Де болить? — швидко запитала медсестра, з вигляду — ровесниця Аллиної мами.

— Протріть очі, кажу! Стукнувся, коли впав! Рвонуло — гепнувся! Порядок такий!

— О! — вирвалося в Алли. — Цілий, чи що?

— Тобі жалко? — чоловік спробував підвестися. — Контузило, вуха заклало!

— Слава Богу! — медсестра розпрямилася, глянула на Аллу, хутко прийняла рішення: — Ти хто? А, яка різниця! Веди дядька он туди, у куток! Там вода, тампони, бинти! Витри кров!

— Та я сам, ви чого… Тяжкими займайтеся!

— Мовчи вже! Давай, давай, не гуляй! У проході не стійте!

Крекчучи, чоловік підвівся з підлоги.

Алла міцно стиснула його руку. З іншого боку знову виріс активіст у велосипедному шоломі.

— Повели, чи що?

— Сам піду! — контужений спробував вивільнитися й говорив голосно, вуха точно заклало.

— Краще разом! — примирливо мовив він, глянув на дівчину, посунув шолом трохи вгору. — Ведімо?!

— Ведем, — кивнула вона.

— Тебе як звати?

— Ілля.

— Що? — голосно втрутився контужений, думаючи — говорять про нього.

— Нічого! Порядок! — сказала вона, і вже до хлопця. — Я — Алла, — і тут же додала: — Дуже приємно.

Він прийняв сигнал тривоги на початку другої ночі.

Машини Автомайдану координували дії по спеціальному каналу зв’язку. Хто розробив та запустив програмку, Котя не знав і не хотів. Важливіше, що це працювало, і кожен міг, крім іншого, ловити та слухати міліцейську хвилю.

Але так само Костя Стогов розумів — якщо він ненавидить міліцію й усе, що з нею пов’язане, це в жодному разі не означає: там усі ідіоти. Навпаки, гра на випередження з ментами та гайцями йшла щоденно, починаючи від перших днів грудня минулого року.

Ані Майдан, ані Автомайдан не могли похвалитися, що переграють правоохоронні органи. Радше ворогу вдавалося перемагати частіше, бо, крім зброї, яку супротивник міг легально носити й безкарно застосовувати, на їхньому боці був закон. Прокурори й судді не були однаково безпристрасні до міліцейського сержанта, котрий скалічив затриманого, рядового члена Партії регіонів, який мчав по вулиці п’яний і збив жінку з дитиною, та беззбройного студента з жовто-блакитною стрічкою, забраного лише за участь в акції протесту.

Так, закони не працювали на людей. Принаймні бажанням поміняти саме це Стогов пояснював свою присутність на Майдані з першого дня.

Проте інших законів нема.

Більше того: ці, що є, на перший погляд, правильні та справедливі.

Інша річ, статті знаходилися лише на тих, кого треба посадити. Опір громадянина незаконному арешту автоматично обтяжував провину.

Тож проти людей на повну потужність працювала машина Системи, усі коліщатка якої крутилися злагоджено, без жодних збоїв. Навіть попри те, що вже кілька днів повстанці забули про гальма й спалили за собою всі мости.

Ані влада, ані вірна їй міліція, з гайцями та беркутівцями вкупі, не кажучи вже про Службу безпеки, чомусь уперто не боялися нестримного народного гніву. Ворог справді озброєний краще. Тож похвалитися суттєвими стратегічними перемогами ніхто на Майдані не міг. Хіба перегравали в окремих випадках тактично, і Котя визнавав: добре, хоч це вдається якимось дивом.