Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Він знову нічого не чув довкола — заклало вуха.

Та враз лещата, мов по команді, розімкнулися. Нога вивільнилася, і Птаха, не вірячи щастю, спритно підібгав її, аби більше не перехоплювали. Завалився на бік, став на чотири, тоді на дві. Розвернувся.

За кілька кроків від нього Ігор Щербань, озброєний шматком металевої труби, бився з беркутом, котрий тримав Птаху кілька секунд тому. Поруч Коля Граф, без каски, з поголеною головою, запекло махав бейсбольною биткою перед шоломом іншого бійця. Де взяв битку — Богдан зрозумів: підібрав на землі, хтось кинув її в панічній втечі. Трохи далі валявся прямокутний беркутівський щит. Мить — і його вже підхопив хлопець у балаклаві. Круг Птахи їх ставало дедалі більше.

Вуха знову чули.

У них увірвалися крики, суміш радості й злості, чоловічий хор — із боку Майдану вже почалася відчайдушна контратака.

Беркути відступали разом. Хтось залишав щити, хтось тягнув за собою. У когось виривали з рук, луплячи палицями по зап’ястках. Ті, хто рухався в другому ешелоні, ішли швидко, але спокійно — немов зробили важливу роботу й тепер повертаються на відпочинок. Та перші ряди, ще недавно атакуючі, відбивалися від сил, що прибували, прибували й прибували.

Десь бабахнула поодинока граната.

Покрутивши головою, Птаха побачив і підняв замашну палицю — холодний шматок невідомо звідки взятої металевої труби.

Узяв щит.

Міцно стиснувши, стукнув по ньому кілька разів, підбадьорюючи себе диким криком переможця-мисливця.

Сніг уже не падав.

Батон обтрушував від снігу старе пальто врятованого ним діда.

Той за весь час так і не випустив із рук свій білий, помітно пожмаканий, ледь цілий поліетиленовий пакет.

Вона несла молоко й лимони.

Спершу вклала все у два великих пакети. Щойно підважила, один тут же розірвався збоку, дірку прорізав край молочної упаковки. Алла вилаялася — беззлобно, та не червоніючи. Раніше матючок іноді зривався з язика, особливо коли треба було розказати дівчатам пікантний анекдот, де вся суть у солоних словечках. Загалом же не зловживала, та й батько, хоч відставний військовий, удома не практикував казармені загини. Але кілька останніх днів, починаючи від вечора понеділка, вона перестала стежити, що говорить. Не добирала виразів. І не вважала ані себе, ані всіх довкола вульгарними.

Іра Шапка — ту взагалі баби в Биковій Греблі назвали б чорноротою, не інакше.

Сварила Алла себе: не продумала. Зітхнувши, вивантажила все з обох пакетів, попросила в котроїсь із дівчат-волонтерок наплічника. Їй дали, не питаючи, для чого, не цікавлячись, коли віддасть. Просто сказали вибрати потрібний із тих, що звалені в кутку. Брала обережно, боялася розбудити чорнявого чоловіка в старій камуфляжній куртці, зелених армійських штанях і важких черевиках: закіптюжений, він спав на простеленому на підлозі карематі, підмостивши під голову замість подушки один із рюкзаків.

Нічого, не прокинувся.

Гарматами не розбудиш. Точніше — гранатами.

Алла дивувалася. Чорнявий, як і з десяток інших, кілька годин тому повернулися з Грушевського. Стомлені, задимлені, укриті кіптявою, чоловіки познімали каски й маски, старанно вимили руки, так само ґрунтовно натовкли себе бутербродами з ковбасою та салом і вклалися спати. Ніби прийшли не з передової, де з короткими перервами точиться справжня війна, а напрацювалися на будівництві чи власних городах. Утома їхня — приємна, міцний сон після праці — здоровий.

Хоча ясно, що це не так. Усім ясно, не тільки Аллі Дорош.

Вона досі не могла зрозуміти до кінця, що відбувається на Грушевського, для чого це робиться, коли й чим завершиться.

…Обговорювати це вдома не могла. Щойно почалося, мама категорично заборонила доньці потикатися в центр, бо не збирається її ховати. На що Алла, дивуючись власному спокою, відповіла: «Без тебе поховають, на вулиці не лишать». Тоді ще не знала, наскільки реальними стануть перші наглі смерті. Спересердя зірвалася на крик: ти, мовляв, накаркала. Ніколи раніше не дозволяючи собі говорити з матір’ю в такому тоні, тож не здивувалася, отримавши ляпаса. Не чекала від себе іншого — спробувала дати здачі, не вагаючись ані секунди. Їх традиційно розборонив батько, гаркнув, що теж за ним удома не водилося: «Іди звідси, Алло! Марш! Бігом!» — і вона забралася з дому. Прихопивши лише банківську кредитку, на яку їм перераховували платню, і навіть не уявляючи, як повернеться назад.

І чи треба тепер, після всього, вертатися.

Тут же, не лише на Майдані, а й у мерії, де отаборилися Шапка та інші дівчата-волонтери, нікому нічого пояснювати не було потреби. Усі розуміли, що й заради чого почалося. Засукали рукави, зціпили зуби. Між собою говорили про що завгодно, аби не мусолити одне