Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

А той, хто кидає, не винен.

— ВОГОНЬ! ГОРИТЬ!

Оговтавшись за мить, Павло зрозумів усе.

Горіла мерзла бруківка у нього під ногами.

Бабах!

Поруч, тепер уже розбившись об вчасно підставлений щит Жданова, спалахнула ще одна маленька пожежа. Шибнуло бензином навіть крізь непробивне скло шолома. Різкий запах ні з чим не сплутаєш, він змішався з ядучим гаривом.

— Голову! Обережно! Твою мать!

Третя пляшка з бензином розбилася, не долетівши півтора метра до щита одного з бійців на правому фланзі.

«Коктейлі Молотова».

Досить.

Не ховаючись більше за щитом, Коновал ступив уперед, пригинаючись, завченим жестом узяв помповик напереваги. Хоч гумові там кулі, але все одно здатні відігнати подалі. Не знав і не думав, чи зрозуміли інші, звідки кидають саморобні, досить серйозні та руйнівні бомби, бо він уже все побачив, відчувши: не дарма кілька годин поспіль, від самого ранку, стовбичив тут, на передовій, мов безглузда, закута в обладунки статуя. Дивився перед собою. Думав, удивлявся в, здавалося б, монолітну барикаду, на яку перетворилися скупчені остови машин та автобусів.

Дійшло, де засів противник.

Просто перед ним у порожніх, ще й запнутих димом віконних проймах, майоріли постаті в масках-балаклавах. Мов рухомі мішені, з’являлися вони то тут, то там.

Виринали, мов чорні чорти з коробочки-сюрприза.

І так само швидко зникали в невеличкому барикадному лабіринті, не даючи змоги прицілитися, пристрілятися, уразити, влучити, навіть розгледіти до пуття.

По той бік шалено, без перебою били барабани.

Скільки їх — два, три, десять, сотня… Кожен удар немов пробивав шолом, вбиваючи в мозок два, три, десять, сотню цвяхів.

Каміння.

Дим.

Полум’я й густий дим.

Шини не можуть горіти так яскраво. Напевне, з того боку їх поливають бензином.

Ось знову чорне ядуче пасмо.

Коновал уже знав — щойно автобуси накриває нова хмара, там, між обгорілими остовами, зринає під її прикриттям черговий чорний чорт.

Зловивши рух, пальнув.

Постать зникла — аби виринути знову. Ніби завжди чатувала саме в тому місці, а не там, де Павло зафіксував її раніше. Наче створила ефект оптичного обману, чорти на таке здатні.

Злетіла вгору рука.

Коновал більше не стріляв — зачудовано дивився, як із ядучої чорноти, котра кіптюжила сніг довкола й осідала на неприкритих нічим лицях солдатиків-вевешок, вилетіла запалена вгорі пляшка з довгим горлечком. Її прийняв на щит один із бійців, скло розлетілося з веселим дзенькотом, вогняна калюжа розтеклася біля самих ніг вояка.

Чорт тим часом уже зник.

Пірнув під захист цього перетвореного на лабіринт металевого брухту, маленького автоцвинтаря. На його місце тут же прийшов інший, виринув із диму, виструнчився на повний зріст, ніби народився безсмертним. Тепер у нього пальнули з іншого боку, і Коновал побачив — стріляє Жданов, валить, не цілячись, немов відганяв прикрих мишей. Зрозуміло, не влучив, бо чорний чоловік, один в один схожий у своїй балаклаві на попередника, пожбурив у їхній бік наступну пляшку — і розчинився в диму, поки та летіла.

Їм підносили вибухові «коктейлі» з тилу, вирахував Коновал. Інакше бути не може. Одні готують, інші підносять під вогнем. Чітко уявив, як спритно лавірує такий зброєносець між пірамідами з каміння та покришок, проходить крізь вогонь на великій барикаді, ступає на випалену територію між нею та горою брухту.

Там уже чекають ті, у кого з невідомої Павлові причини остаточно поїхав дах, бо лише безбашенні, повністю відморожені готові так ризикувати.

І ось ці чорні чорти без певної мети, не зупиняючись, довівши свої рухи до автоматизму, завзято, ніби виконують важливу лише для них роботу, смислу в якій нема за визначенням, шастають вузькими проходами, черговий раз народжуються з просяклого гаривом пекла, кидають пляшки, запалюючи довколишній світ — і розчиняються, немов зливаючись із чадом, стаючи його частинками.

Перехопивши помповик у ліву руку, правою Коновал зняв із пояса чергову гранату.

Примірився.

Щойно майнув котрийсь із чортів у холодній проймі — послав «яйце» туди.

Не встиг узяти рушницю, як