Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

піднімався білий дим. Тихо, нагадуючи різдвяні телевізійні ролики, падав ранковий сніг. Серед усього цього Птаха завмер, дивлячись на бійців у сірому й строкатому камуфляжі та шоломах, мов на інопланетян. А саме видовище виглядало реально, ніби на великому екрані кінотеатру чи плазмовому моніторі ноутбука, коли дивишся скачані піратським способом американські блокбастери.

Тільки беркути не намальовані.

Вони рухалися стрімко, злагоджено, рішуче.

У наступі не було жодного бойового порядку. Сунули не лавою чи клином — просто ломанули вперед, мов одночасно спущена з десятка ланцюгів зграя голодних, і від того лютих собак бійцівських порід. Хіба не гарчали, не гавкали, і від того Птасі стало ще страшніше — у насуванні беркутівців було щось безжальне.

Але він не біг, не тікав. Завмер точно навпроти будівлі Парламентської бібліотеки, навіть опустив руки, зачудовано дивлячись, як бійці збивають із ніг тих, хто опинився на шляху, не оговтавшись і не встигнувши сипонути за товаришами. Валив авангард, атакував далі, не зупиняючись. Ті, хто йшли в другому ряду, дружно й злагоджено починали місити лежачих важкими носаками, додавали кийками, коротко замахуючись і опускаючи їх на м’які тіла, мов дроворуби — сокири. Попрацювавши, гребли полонених за карки, хапали за руки, ноги, волочили по засніженій, укритій тонким шаром льоду землі — бруківку в цих місцях уже розбили й повитягали. Кому вдавалося — ковзав спиною, інших тягнули лицями, непокірних швидко впокорювали, добиваючи дубцями по голові. Комусь удалося встати на рівні з піднятими руками, і ці полонені йшли вгору по Грушевського своїм ходом, під щільним конвоєм.

Вони оминали барикади, які люто й завзято розбирали ті беркути, хто лишився в тилу.

Птаху аж тепер накрило хвилею розпачливих криків — повстанці, серед них більшість молодих хлопців у масках-балаклавах, відступали в паніці. Богдан і собі ступив кілька кроків назад, закрутив головою, шукаючи своїх. Здоровий глузд підказував розвертатися й, за прикладом десятків інших, давати драла, поки не потрапив під беркутівську руку. Та, виявляється, буває ще щось, крім глузду. Це чуття вперше дало про себе знати тоді, у ніч штурму Майдану. З того часу проявлялося, направляючи там, де Птаха коливався, постаючи перед вибором між бажанням уберегтися й соромом за такі думки. Він не міг пояснити, що відбувається.

Та в цю мить відчував подібне.

Тікати — ганебно.

Але — можна спокійно відступати, зберігаючи гідність. Задкувати, дивлячись просто на небезпеку.

Його обтікали з усіх боків струмочки погромлених майданівців.

Не зводячи очей з атакуючих беркутів, не бажаючи показувати їм спину, Птаха позадкував.

Хтось знайомий майнув праворуч, на хіднику, біля стіни будинку, з якого починалася вулиця, перед входом до книгарні.

Розвернувся боком, придивився. Спершу побачив бійця у строкатому камуфляжі — притиснув до муру якогось старого діда з пакетом, він ходив тут із сьомої, з’явився невдовзі після відкриття метро. Приніс пиріжки й сало, просився підійти ближче до барикади, аби кинути по той бік хоча б пару каменюк. З нього тоді ще посміялися, однак жбурнути дозволили. Тепер же дідка тиснув беркут, явно намагаючись заарештувати разом із іншими.

Та зі спини до нього вже заходив Батон — це його зачепив боковим зором Птаха.

Беркут не міг бачити рух за спиною через шолом на голові та заклопотаність: боровся з дідом, упевнено перемагаючи. Інші бійці не звертали увагу, зосередившись на загальному наступі й не відволікаючись на поодинокі рухи й сіпання. Ніхто з них навіть припустити не міг, що хтось наважиться опиратися чи вступати в ближній бій. Справді, це не жбурляти пляшки з бензином та бруковані шматки через вулицю, розділену вогнем.

Батон налетів ззаду, спритно підбивши беркутові ногу. Цілив по берцю, у те місце, де кісточка. Чи поспішав, чи погано розрахував удар, чи не врахував ковзанки — послизнувся сам, утративши рівновагу. Упав разом із бійцем, але скочив швидше — без броника, без шолома, з голими руками, став рачки, далі — випростався, сіпнув за рукав діда: біжи.

— ТІКАЙ! — заволав Птаха, аж заболіло горло.

На допомогу товаришеві бігло відразу троє беркутів, і зухвалого спортсмена вже затискали «коробочкою».

Тим часом інший атакуючий, без обличчя, фантомний і реальний водночас, уже замахувався кийком на Птаху.

Богдан не вмів ухилятися від ударів — підказало тіло. Пірнувши, уберіг голову від прямого зіткнення з кийком. Дубець ковзнув по плечу, не завдавши болю. Але цього виявилося досить, аби тепер заточився сам Птаха.

Падаючи, відчув міцний удар: беркутівець допомагав, копнувши носаком, бив сильно, старався нашкодити по максимуму. Богдан, уже не стримуючи крику й не соромлячись укласти в нього весь глибинний переляк, заволав, закрутився на спині, незграбно мотляючи ногами в повітрі.

— НІ! НІ! НІ-І-І-І-І!

Тут наспів інший боєць. Зловив ногу, перехопив, стиснув у лещатах.

Смикнув.

І Птаха відчув — його волочать уперед, по залишках бруківки, один камінь потрапив під спину.

Полон.