Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха
Або на всіх памперсів нема. Або їм не належить. Або до «Беркуту» особливе ставлення.
І якщо так, то нічого доброго й вигідного персонально для себе Коновал у виданих «дорослих» підгузках не помічав.
Як загалом не бачив нічого хорошого в тому, що відбувалося зараз на Грушевського, і в чому йому, Сані Жданову та іншим бійцям з чиєїсь злої волі вперто не давали взяти активну участь.
Теща, котра була на Різдво й забралася після свят із речами, учора пізно ввечері примчала назад. Судячи з її поведінки, вирішила окопатися остаточно. Дивно, чому не хотіла забрати доньку з малою до себе, усе ж безпечніше, ніж у Києві. Адже, побачивши по телевізору наживо, як «Беркут» не пустив колону з Майдану до Верховної Ради, виконуючи наказ уникати провокацій, а провокації тут же в буквальному розумінні спалахнули й вибухнули, вона вирішила бути біля онучки.
Павлові справді так було легше. Хтозна, який тепер буде в нього графік чергувань. Може, узагалі переведуть на казармений стан, про щось подібне Палич обмовлявся кілька разів. Але вдома спокою не буде. Теща раніше, коли все було не дуже добре, але й не так погано, тріскотіла сорокою: Павлику, як там, Павлику, що там, Павлику, а коли… Ну, і так далі.
Ось ще одна причина, чому Коновал не квапився повертатися в гуртожиток після того, як їх змінювали.
У тещі, напевне, з’явиться більше запитань, ніж у нього — відповідей.
До всього, що відбувалося на Грушевського, сам Павло натомість мав лише одне питання: коли, нарешті, їм дадуть наказ змести весь цей бардак.
Зчистити з бруківки, зішкребти з асфальту, розтикати по камерах. Аби щось залежало від думки й волі окремо взятого бійця, Коновал уже б пішов у наступ. Чудово розуміючи: там, по той бік великої барикади, — хай відморозки, але не повні. Кожному з тих, у касках, масках і балаклавах, є що втрачати. Минулого разу, під мокрим снігом, у грудні, ніхто нічого не розумів. Штовхалися, лаялися, проте від прямої агресії в останній момент утримувалися обидві сторони. Тому майдануті мали цілком реальний шанс розв’язати все миром. Домовлятися, як розумів Павло, керівництво сторін було готове. Пускати кров наказу не було, гусей не дражнили — таке пояснення дав собі тоді Коновал.
Зараз же перейдено всі розумні межі. Усякий, хто кинув хоча б один камінь у бік працівників міліції, хай не влучив, не докинув, уже порушив закон. Поставивши себе на місце когось із тих, чиї писки закриті чорними масками, Павло погодився: у разі чого треба тікати. Будь-кому, хто попадеться в руки, легко пришити серйозну статтю про напад на міліціонера при виконанні — навіть якщо бідолаха щойно підійшов, стояв, дивився на інших, руки в кишенях, рот роззявлений.
Напевне, по той бік барикад усі все чудово розуміють. Тож варто посунути на них, далі заходити не ризикнуть. Сипонуть зайцями, хто куди. Тут вийдуть хованки: хто не сховався — я не винен. Є можливість зразково покарати десяток-два, аби решта запхала язики, куди подалі, і розбіглася по норах.
Приблизно так Павло Коновал уявляв становище, яке склалося.
Залишалося дивуватися, чому подібного уявлення нема в начальства. Не тільки того, яке набагато вище їхнього командира. Хотілося б знати, про що в ці хвилини радяться міністри й товариш президент. І якщо там думають — усе розсмокчеться навіть після того, що почалося вчора вдень…
Він роздратовано мотнув закутою в захисний шолом головою.
Ні.
Про таке ліпше просто не думати.
Тим більше, що солдати перед «Беркутом» раптом організовано розступилися. І Павло подумки вилаяв себе: ворочав мізками, занурився в себе, відволікся, пропустив важливу команду.
Ось воно.
Нарешті.
Прикриваючись щитами, перший ряд, у якому стояв Коновал, посунув уперед, ближче до побитих автобусів, над якими з того боку далі коптили січневе небо хмари чорного диму від палаючих покришок. Далі діяли механічно, відпрацьованими рухами — Павлова рука витягнула чеку й пожбурила гранату, рухаючись ніби окремо від хазяїна, приймаючи рішення самостійно, живучи власним життям.
Поруч старався Жданов — кинувши відразу одну за одною, присів, прикриваючись щитом від імовірної атаки з тієї сторони. У відповідь летіло вже звичне каміння, шматки бруку стукалися об щити, та відступати наказу на було. Узагалі нічого не надходило, і Павло сприйняв це як добрий знак: робіть, мужики, що хочете.
Висунувшись уперед та відставивши щит, нагнувся.
Підібрав каменюк, скільки зміг.
Пожбурив назад. Нате вам, їжте.
Щось ударило об щит із того боку, де щойно була голова. Не забрав би — таки отримав.
— ВОГОНЬ!
Не відразу здогадавшись, Коновал вирішив — Жданов кричить, бо є команда стріляти. Бойових набоїв не видавали, зате гумових було вдосталь. Маючи бажання, ними теж можна серйозно вразити противника, забезпечити нахабі