Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Не зміг відразу пригадати, що саме означає поява цієї трійці.

Коли ж згадав — усередині зрадницьки похололо. Птасі не хотілося більше мати справу з Ігорем Щербанем. Подумав: невже хтось у Києві ще живе іншими, суто своїми справами, які важливіші за те, що відбувається в серці міста саме тепер, коли він повертався з Майдану, бо зараз була його черга спати.

Його однокімнатка на Дарниці за добу після пам’ятного штурму перетворилася на перевалочну базу.

Уже з вечора середи до нього на хату підтягнулися з Козятина четверо земляків. Двоє — друзі троюрідного брата Петра Усатого. Той знайшовся ранком, десь у нічній колотнечі зловив від тітушки кастетом у скроню, від беркутівця — кийком по голові, зате роздобув каску, тримався по-діловому, відразу почав пояснювати, як самому змайструвати бронежилет, і тоді ж поставив Птаху перед фактом: до нього на підмогу їдуть із Козятина пацани. Поки розберуться, кантуватися доведеться всім разом.

Дивно, але Богдан, дотепер не надто схильний до подібного гуртування, сприйняв новину нормально. Нічого не сказав, коли ці двоє наступного дня привели з собою ще двох — Любчика з Коломиї і Альберта з Макіївки. Цей, рудий і клаповухий, утік із дому ще в неділю, телефон викинув після того, як батьки щиро порадили або вертатися тут же, або не вертатися зовсім, і прикипів до Любчика намертво. Не мав жодних прохань, лиш просив не називати його Алею чи Алькою. Коломийський будівельник охрестив його Донбасом, а себе попросив кликати Гуцулом, сказавши: «Такий маю позивний». Любомир був старшим за інших, йому цього року стукала тридцятка. Але на верховенство в новоствореній команді не претендував.

Не змовляючись, хлопці вирішили відмовитися від призначення ватажків. Так само ніхто не претендував на окупацію квартири. Спершу Гуцул з Донбасом приїхали разом із усіма, аби помитися — гарячого душу обоє не бачили від минулої суботи. Усе це пропонувалося повстанцям і так, з Майдану постійно возили народ до різних центрів, де вони могли привести себе в порядок, тут волонтери досить швидко налагодили процес. Але Гуцул логічно розсудив: мати на підхваті хату набагато простіше, аніж товктися з усіма. Можна приїхати, коли заплануєш, поїхати, коли треба. Тож пропозиція облаштувати тут подібне до запасної перевалочної бази прийнялася одноголосно, без заперечень.

Новоспечена команда відразу домовилася: поки одна частина чергує на Майдані чи тримає периметр на барикадах, інша відсипається. Причому записуватися до загонів Самооборони не захотів ніхто з компанії.

Любчик лишився в меншості, бо ще роздумував. На відміну від козятинців та Донбаса, нормально, із розумінням ставився до необхідності дотримуватися дисципліни й проходити нуднуватий вишкіл. Та відчував іншу відповідальність — ближче до Миколая збирався навідатися додому. Раз так, доведеться відпрошуватися в сотника чи ставити його перед фактом: пару тижнів побути в загоні, а потім — звиняйте, до побачення. Може, вернуся, може — ні. Звісно, Гуцул збирався повертатися назад, якщо ситуація загостриться, і тому не хотів, аби команда залежала від нього. Усе ж таки одна справа — прийти, коли треба й відчуваєш, і зовсім інша — коли від тебе вже хтось залежить і щось комусь пообіцяв. Утім, Любомир не відкинув зовсім імовірності, що таки запишеться в Самооборону. Поки ж вирішили жити й діяти так, як того вимагала звичайна самостійна організація.

Ось чому Птаха, побачивши трійцю спортсменів, відступив і поліз у кишеню за телефоном. Зараз у квартирі спало двоє, Гуцул серед них, та підхопляться за першим же викликом, прийдуть на допомогу. До того ж сяйнуло: цей Щербань та інші цілком могли записатися в тітушки і тепер полюють на людей із Майдану. Виконуючи наказ… ну, хоча б того свого капітана Драчука.

— Що там у тебе? — запитав тоді Ігор, спокійно, без жодної агресії, підкреслено миролюбно. — Ствол?

— Чому відразу — ствол?

— Ходять чутки — у вас там стволи на руках.

— Де — у нас?

— Вимкни дурня, Птахо. Ось Граф тебе по ящику бачив, — Щербань кивнув на свого гостроносого товариша. — Скажи, Коль?

— Скажу. Говорив щось на камеру, як не міг усидіти вдома й прибіг на допомогу своїм, — охоче повторив Микола Потоцький, котрий відгукувався на Графа. — Скажеш, не було такого?

Птаха мовчки мотнув головою. Зранку, коли беркутівці з тітушками відступали від Профспілок, він справді про щось говорив із журналісткою. Не надав цьому значення, навіть не стежив за власними словами. Зате, виявляється, його показали в якихось новинах. Кілька секунд, підпис: «Богдан Пташук, учасник протесту» — і все, йому почали дзвонити з дому. Батьки не бачили, їм негайно подзвонили козятинські родичі, потім уже знайшли ці новини в якомусь повторі. Отримавши відміряні йому хвилини слави, Птаха забув про те — вир подій наступних днів захопив. А бач, не лише в рідному Козятині впізнали.

— Не сци, — сказав Щербань. — Ти ж нормальний ніби пацан. Заведи мене до ваших.

— Нас, — поправив гостроносий Коля Граф.

— Во-во, нас, — кивнув Ігор. — Ви ж там ментів гасите. Святе діло. Знаєш, скільки я капітану Драчуку бабла за братана засилав? Тачку можна купити. Нульову.

— А лягавий купив, — уставив широкоплечий Батон.

— Чув, Птахо? Людина правду каже. Мент за хабарі