Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Соррі, Петре Семеновичу! Ти дозволяєш мені вийти на Майдан сьогодні, бо за це ще не посадять! Дякую! Коли оці скотські закони наберуть сили, ти з ними погодишся! Кивнеш, отак, покірно й спокійно, — Алла спробувала відтворити подібний кивок, — якщо людей почнуть гребти на вулицях, бо вони зібралися гуртом! Тверезі, пристойно вдягнуті, не матюкаються! Не скоюють злочинів! Вони просто зібралися, наприклад, біля мерії, хочуть протестувати. Кримінальний злочин, тату! Передбачає міру покарання таку саму, як за торгівлю наркотиками!
— Не пересмикуй.
— Нічого я не пересмикую! Ти, про всяк випадок, аби я не потрапила під дію якогось із таких законів, уже не випускатимеш мене з дому, правильно? Та й сам сто разів подумаєш, перш ніж вийти! Потім оті, з «регіонів», проголосують руками й заборонять тобі думати!
— Алло! Не мітингуй! Дитячий садок, їй-богу…
— Проголосують, чого ж! І президент Янукович підпише! Йому найпростіше! Він ніколи не думав! Нема чим! Він дурний, розумієш?
Мама вирішила — досить передишки, відкрила другий фронт:
— За нього люди голосували! Ми з батьком, між іншим, теж! Законно обраний, за-кон-но! Тепер, значить, він у вас на Майдані — дурень. Усі, хто його обрав, і твої батьки — теж ідіоти? Скажи, доцю, скажи! Давай, говори про нас! У вас же там модно — від батьків відмовлятися!
Алла зітхнула.
Коли вперше прийшла з Майдану, тоді обійшлося. Петрові Семеновичу було все одно, де ходила доросла донька. Світлана Русланівна вирішила — вона прийшла з роботи. Тим більше, за часом збіглося. Алла тоді не помітила, як проминув день, під кінець назнайомилася з купою дівчат, узяла всі телефони. Свій при цьому давати не спішила, навіть Ірі Шапці: хоча їй чомусь довірилася найбільше. Кілька наступних днів вони періодично озивалися, тримаючись так, ніби знали її давно. І сприймали так, ніби новенька вже вирішила для себе кинути все та пірнути з головою у волонтерство. Не будучи загалом проти, Алла все ж пояснювала дівчатам — треба зважати, що вона працює. А в магазині, коли черговий раз дзвонили з Майдану, вона сторожко озиралася, ніби хтось міг навмисне шпигувати. Для розмови виходила в підсобку, ще краще — на вулицю: тільки так могла собі дозволити говорити вільно.
Крига скресла на перші після великого штурму вихідні. Провівши на Майдані два повних дні за роздаванням чаю, бутербродів, флаєрів чи просто спілкуючись із нереальною для себе кількістю незнайомців, Алла під вечір не мала сил приховувати, де пропадає. Навпаки, відчувала глибоко всередині непереборне бажання розказати вдома все почуте й побачене.
Почала ніби між іншим. Так, наче в їхній родині прийнято підтримувати революцію. Тато прогнозовано гмикнув, та промовчав. Мама прогнозовано встала дибки, і Аллі протягом наступного тижня довелося вислуховувати коли агресивні, коли — ядучі материнські коментарі з приводу того, хто гуртується в центрі Києва, скільки й за що їм платять, а також — про те, звідки такі гроші й хто там фашист, а хто — єврей.
Не будучи так добре підкутою в подібних питаннях, Алла Дорош, тим не менше, розуміла: фашисти з євреями ніколи не знайшли б спільну мову. Отже, за маминою логікою, на Майдані зібралися нацисти, аби знищити євреїв, або навпаки — євреї борються з нацизмом. Висловивши подібний сумнів уголос, вона миттю нарвалася на материнський гнів, і в скандал Світлана Русланівна спробувала втягнути чоловіка. Як кадровий військовий, Петро Семенович зобов’язаний промити своїй доньці вже один раз прополощені мізки.
Дивно, та батько став на Аллин бік. Не так категорично. Дружині не заперечував, та й згодом далі тримав нейтралітет, скільки міг. Але пояснив, у якому місці дружина перегинає палицю. Мама тоді спалахнула, почервоніла, спершу спробувала гарикатися, швидко заплуталася в аргументах, надула губи й пішла з кухні, усамітнившись наодинці з телевізором. Батько так само вирішив не продовжувати подібних розмов.
І незабаром у родині Дорошів установилося хитке, проте — стабільне перемир’я.
Алла за замовчуванням не обговорювала вдома Майдан та все, пов’язане з ним.
Світлана Русланівна не розповідала вголос страшну правду про кривавих нацистів та бандерівців, почуту в російських новинах. Хіба коли перемикала для порівняння на українські, кидала мимохідь: наші знову брешуть за американські гроші. Один раз, правда, не стрималася, ляпнула щось про проституток, котрі сплять у наметах із западенцями за долари. Та, не отримавши нічого у відповідь, утратила до теми інтерес.
Петро Семенович дізнався перед Новим роком, як він, військовий пенсіонер, може оформити кредит, і купив собі другий телевізор, маленький, плазмовий. Та власним коштом підключив додаткову «точку» до кабельної мережі, аби не воювати за своє законне право дивитися серіали й нічим більше не забивати голову.
Так тривало до середини січня.
Коли мама побачила в Аллиних руках емальований друшляк…
— Ну? Відмовляються від батьків?
— Ага. Перед строєм. Кров’ю підписують відмову, — Алла вже не знала, чого від неї хочуть і як треба відповідати.
Мудріше — зібратися й мовчки піти.
— Петю! Петю, вона знущається! Ти чуєш чи не чуєш?
— Вона доросла, Світлано Русланівно.
