Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха
Свої рахунки з Майданом він ще зведе.
І за те приниження на льоду біля мерії.
І за те, що набралися наглості припертися до гуртожитку й налякати його жінку з дитиною.
І за… Там великий список.
Зокрема — за сьогоднішнє.
Командир міг передбачити, що так станеться, але якось затерлося. Між тим, перекривати дороги — улюблена забавка майданутих. Ось і зараз: вивезти засуджених та поїхати самим не виходить, бо їхній чортів Автомайдан заблокував проїзд. Автобуси «Беркуту» застрягли в облозі. Коновал не розумів, чому ніхто не мчить на допомогу, аби налетіти з тилу, розкидати всіх та навести порядок. Ніби вже не лише Києву — усій країні відомо, як героїчно наступає Майдан. Хтось чогось боїться, іншої відповіді Павло не знаходив.
По-людськи не погоджуючись із начальством.
Та, як сумлінний підлеглий, визнавав усі рішення.
Навіть лишити їх тут, на проспекті Перемоги, в оточенні розлючених порушників закону.
— Ганьба! — кричали з усіх боків. — Ганьба! Знімайте маски!
— Сам знімай! — не витримав Коновал, огризнувся до хлопця з закритим темною балаклавою обличчям. — Боїшся?
— Я? — для переконливості хлопець тицьнув себе в груди пальцем. — Я боюся? Сюди глянь!
Він рвучко і, як відзначив Павло, показушно стягнув із себе маску. З-під неї вигулькнуло кругле, зблизька — дитяче лице.
— Я боюся? Та я у своєму місті! Я у своїй країні, ясно тобі? Я нічого не боюся!
— А я чужий, так виходить? — гаркнув Коновал, ступивши на півкроку ближче. — Я з Америки приїхав?
— До чого тут Америка! Хіба не розумієш, кого захищаєш?
— О! Починається! Стара пісня! Чули вже, чули! Кого треба — того захищаю! А ви отут для чого все це робите? Розходьтесь — нічого не буде!
— А не розійдемося — що буде?
Коновал сильніше стиснув кийок.
Заговорювати йому та іншим бійцям зуби намагалися не вперше. Агітатори працювали не лише з «Беркутом». Активно обробляли міліцію, особливо — пацанів із внутрішніх військ, ті зовсім ще зелені. Павло знав усі хитрі прийоми: на строковиків насилали красунь у віночках, аби своїми руцями давали їм гарячий чай, різні тортики, бутербродики, ще й посміхалися, розкладаючи особовий склад. З ним чи, скажімо, Ждановим подібні номери не пройдуть. Міліція так само тренована. Вевешники коливалися, давали моральну слабину, часом брали, чим пригощають.
У одного такого Коновал особисто вибив кийком пластянку з чаєм. Стукнув не сильно, щоб хлопчина розтиснув руку. Потім пояснював дурному солдатику: набухають туди, усередину, пургену чи інших ліків для срачки. Ото побігати доведеться. Малий не повірив спершу, та довіра такого ось хлопчиська — ще одна річ, якої Коновал дуже мало потребував. Його діло — сказати, попередити. Висновки робитиме сам солдат. Ще краще — його мудрий командир.
— Так що буде? — напирав тим часом хлопець, у запалі махаючи перед бійцем балаклавою. — Ви виконуєте злочинні накази! Повинні розуміти це! І маєте право їх не виконувати! Нічого не буде, врахується, я слово даю!
— Хто ти такий! Кому твоє слово треба!
— Він — громадянин! — викрикнув інший чоловік.
Цей трохи старший, у будівельній касці та жовтій медичній пов’язці, що повністю закривала рота, приглушуючи. Зрозумівши це, потягнув її донизу, опускаючи на підборіддя — не різко, аби не зірвати. З рота парувало.
— Він — громадянин, ясно? — повторив чоловік. — А ти кому служиш? За кого стоїш? За жирного упиря? За його банду? Ти ж сам розумієш, що народ правий! Хазяї твої так само це розуміють! Інакше б давно задавили нас!
— Наказу нема! — рявкнув Жданов, ставши поруч із Павлом. — Буде — тоді побачите, хто упир, а хто бандити!
Коновал легенько відтиснув товариша, сам висунуся трохи вперед:
— Він — громадянин? А я хто, по-твоєму? Бидло я тупориле, ти це хочеш сказати? І ви там, на Майдані, не весь народ! За всіх не розписуйся! Тебе хто уповноважив?
— А тебе?
— Я присягу давав! Народу України, між іншим!
— Так чого ж ти народу не служиш?
— Бо ви тут — не весь народ! Навіть не весь Київ!
