Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Запах вогнища дорівнював святковому.

Тут відчувалося свято.

Чуже.

Бочки з багаттям, польові кухні, «буржуйки», чорні труби, що диміли з наметів, стоси дров, чоловіки без верхнього одягу, котрі вправно рубали поліна — саме ця звичайна, побутова картинка ятрила Сірого, накручуючи до самої межі.

Тим часом вони дійшли до початку Прорізної, читаючи на ходу лайливі плакати на адресу Януковича, і Олег відчув: краще повернути, вийти за периметр, і ось так, без холодної зброї серед білого дня, більше сюди не приходити. Хоч на нього тут ніхто не звертав уваги, Сірий роздратувався, ніби проходив крізь стрій, де в його бік дружно тицяли пальці й дулі. Але натомість спокійно, перевальцем, ніби гуляючи, пішов назад, до Майдану.

Бутерброди засік праворуч від сцени.

Поки поверталися, жінка в хустці вже перестала лікувати зібрання. Замість неї біля мікрофона лаштувався чоловік із гітарою, бринькаючи, аби настроїти. Люди розсмокталися, та надходили інші. Лавіруючи між ними, Сірий з Хряпою наблизилися до дівчини з бутербродами.

— Можна брати?

Білявка з довгим, до плечей, волоссям прикрила голову каптуром від теплої куртки-«кенгуру». Поверх неї натягнула безрукавку, зелену й легку, від пухової лижної куртки. Джинси заправлені у високі чоботи на товстій підошві. На руках — рукавички з відрізаними пальцями.

— Чого ж, беріть.

Піднос стояв на столику. Та помітивши — голодні вагаються, білявка взяла його, піднесла до них.

— Беріть уже.

Тут був чорний хліб із салом та часником, ще — білий, з ковбасою та плавленим сиром. Десь поруч приємно пахнуло кухнею.

— Що не бачили? — білявка притупнула ногою. — Не буду ж вічно тримати.

— А ви всі тут зі Львова? — ляпнув Хряпа, взявши двома пальцями бутерброд із салом.

Брови дівчини скочили вгору.

— Чому — всі зі Львова? Я з Краматорська взагалі. Це Донбас, між іншим.

— Та я знаю.

Сірий збрехав — він поняття не мав, де це: Краматорськ. Та й Донбас, про який останнім часом багато чув, теж не міг визначити географічно. Є він — і хай собі.

— Просто в нас кажуть, що ви тут усі зі Львова, — продовжив Хряпа, узявши в другу руку шматок булки з ковбасою.

— У вас — це де?

Нарешті до Хряпи дійшло — розпустив язика. Тому подалі від гріха запхав до рота відразу половину бутерброда, незграбно, жадібним поспіхом відкусив, закашлявся. Сірий постукав його по спині, утішений, що вдається зістрибнути з небезпечної теми, кинув недбало:

— У нас. У Броварах.

— У мене подружка з Броварів! — сказала дівчина. — Може, ви її знаєте. Зараз гукну.

— Та Бровари великі…

Жодних зустрічей Олегові не хотілося. Він уже навіть не радів халявним бутербродам.

Куснув.

Почав жувати, при цьому киваючи білявці на знак подяки й задкуючи — треба відступати від небезпечного місця.

З кишені джинсів хрипко затягнуло про рюмку водки на столе.

Григорій Лепс. Рингтон на телефоні Сірого. Він уважав його крутим. Довго не міг установити, лише зовсім недавно знайшов спеціаліста.

Дівчина стрепенулася, напружилася.

Сірий поліз по трубку — відповісти треба бігом чи скинути небезпечний дзвінок. Дивлячись, хто його набрав.

Поки тягнув слухавку, зачепив щось пальцями. Коли згадав, що саме лежало в одній кишені з мобілкою й зараз випало під ноги, було пізно. Оранжева в чорну смужку стрічка вже валялася на мокрому асфальті. Він хутко наступив ногою, немов так можна було заховати.

— Оп-па! — почулося поруч.

— Тітушки! — не закричала перелякано, мовила голосно й дзвінко білявка. — Тітушки тут!

Якби стояли десь в іншому місці, змогли б утекти швидше. Та поруч із Будинком профспілок, відразу біля майданівського штабу, їх узяли в щільне кільце менш, ніж за тридцять секунд. Хряпа, до якого завжди доходило туго, підняв руки, в одній далі стискав бутерброд. При цьому старанно працював щелепами, дожовуючи попередній.

Телефон замовк.

Сірий не збирався здаватися, поклав надкусаний хліб назад на піднос, вигукнув:

— Що таке! Ми нічого не робимо! Просто прийшли!

— Зараз із вами