Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Сам Коновал, його дружина Ольга, батьки й теща з Бобрика мали безліч родичів та знайомих. Ті мали своїх чоловіків, жінок, рідних, близьких, приятелів. Павло знав це точно: ніхто з них ніколи ніде не мав проблем із правоохоронними органами. Вони були нормальними людьми, котрі поважали закон, притримувалися порядку, їх усе влаштовувало в країні, жили спокійно, стабільно, весело. Що заважає більшості громадян чинити так само, не нариватися й не зариватися, Коновалові не вкладалося в голову.

Звідси Павло доходив простого висновку, не раз озвученого ним у присутності дружини та її матері: усякий, кого забрала міліція й судить суддя, — злочинець.

Крапка.

Спроба звільнити злочинця з-під варти — сприяння скоєнню злочину. На це є відповідна стаття в Кримінальному кодексі. І, що значно важливіше, запобіганням скоєнню подібного злочину цілком може стати удар кийком по дурній голові. Навіть стріляти можна. Ніхто нікому нічого за подібне не скаже й не зробить. Цілком правомірне застосування зброї.

Тому, роздаючи удари в різні боки й чуючи крики тих, кого дістав, Коновал не відчував провини. Совість не мучитиме його й надалі. Останнім часом, повернувшись із чергування, він випивав за столом ледь не пляшку горілки, аби провалитися в міцний сон. Ольга нічого не казала, побоюючись. Зате в тещі, котра остаточно кинула якір у їхній гуртожитській кімнатці, знаходилися для зятя прикрі слова. Вона перебралася, бо в Києві неспокійно, Павла зараз ніколи нема вдома, ніхто доньку з дитиною в разі чого не захистить, та й не так страшно. З усім цим Коновал, знаючи обстановку, загалом погоджувався. Аби ще жінчина мама тримала язика за зубами…

Усе помінялося на краще ніби само собою. Ще в середині грудня їх послали зачистити територію біля суду, під яким ладналися на ніч майдануті. Збиралися взяти будівлю в облогу, бо там мусили когось із їхніх судити за участь у масових безпорядках на Банковій. Як сказав на розводі Палич, треба діяти на випередження, інформація секретна. Не можна, аби протекло, бо відразу почнуть кричати зі сцени, посилаючи на місце значно більше людей, ніж вимагалося. Можна подумати, як їх злізеться багато, розігнати не вийде. Тільки вголос Коновал це не сказав, бо накази не обговорюються. Словом, не встигли порушники розкластися там із своїми наметами, як взвод «Беркуту» з’явився, мов нічні месники, і відбив усяку охоту пікетувати державну установу. Нікого не хапали, указівки не надійшло. Так само не дали інших спеціальних інструкцій, про «можна — не можна». Ось чому Коновал із дорогою душею відходив кийком відразу трьох найбільш борзих із компанії.

На ранок, повернувшись додому, захотів спати без звичних стимуляторів.

Відтоді зрозумів: добре спиться й зникає душевна тривога, коли чесно виконаєш свою роботу. Не терпиш, зціпивши зуби, бо не дають відповідних наказів. А вільний у своїх бажаннях поводитися з порушниками закону так жорстко, як того вимагає порядок і елементарна логіка речей.

Тому щоразу Коновал шукав способу спустити пару.

Для цього не треба особливо напружуватися. Знайомих у міліції повно. Домовився, зайшов після чергування у відділення. У КПЗ постійно привозять когось за підозрою в хуліганстві. Міліцейські колеги тихцем ловили так званих активістів, варто комусь із них відійти подалі. Ніколи не помилишся: куртка воняє димом, стрічка, марлева пов’язка в кишені — після того, як тоді, уночі, під снігом пішли в хід газові гранати й димові шашки, усіх їх хтось розумний напоумив запастися засобами для закриття облич. Дуже сильно їм це допоможе…

Словом, особливих прикмет вистачало. З ними нічого не робили, здебільшого тримали до ранку й виганяли пенделями, оголосивши останнє китайське попередження. Та поки баламути там сидять, можна лишитися з котримось із них в окремій кімнаті хвилин на десять, більше Павлові не треба. Після того, витрушуючи крики з вух, спокійно повертався додому, їв і засинав, мов немовля.

Покарав злочинця — маєш чисту совість.

Той, у кого чиста совість, завжди добре спить.

І ще одна важлива річ, усвідомлена Коновалом: пакувати в тюрму треба всіх із Майдану, бажано — якомога швидше. Зрозумів це після того, як купка злобних хуліганів приїхала під їхній гуртожиток, так само намагаючись стати там табором. Хтось кидався камінням. Нічого не розбили, обмалювали стіни, покричали своє: «Ганьба!» й забралися геть. Та Коновал запам’ятав жінчину розповідь, як та перелякалася й плакала, притискаючи дитину до грудей. І була не одна така, молодих мам вистачало. Діти, побуджені криками, ревли, деякі жінки збіглися в одну кімнату, а бійці, сержанти й молодші офіцери, котрі були вдома на той час, нічого не могли зробити: не мали при собі зброї.

Звичайно, Коновал розумів — провокація.

Та зупиняти майданівський шабаш треба давно.

Ось чому він сподівався, що розбив минулого вечора хоча б пару дурних голів.

І з цієї ж причини, поділяючи праведний гнів Сані Жданова, кинувся за ним — але не на допомогу, не вбивати тих, хто на це заслужив. Павло встиг схопити Сашка обома руками, зупинити, утримати, а потім разом із наспілими хлопцями — затягнути назад. Спершу в стрій, потім — усередину, до автобуса.

Майданівці