Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ага! Виростила! На свою голову! На твою так само! На нашу голову, батьку, на нашу! Замість того, щоб узятися за розум нарешті… Друшляк для чого преш туди, питаю? Поклади на місце! Не дам!

Алла стояла, далі тримаючи посудину для відкидання макаронів у стиснутій руці. Мама, не стримуючи себе, ступила вперед, спробувала забрати.

Зловила повітря — Алла машинально сіпнула рукою.

— Дай!

— Свєто! — гаркнув батько, ураз стрімко випроставшись, ставши кордоном між обома. — Світлано, досить уже! Завелися з самого ранку на рівному місці! У тебе, здається, два друшляки! Воно нервів та злості не варте! Ясно?

Мама пирхнула, виклично випнула підборіддя, витримала батьків погляд, але промовчала.

— Отак, — задоволено кивнув він. — Тепер із тобою, доцю. Для чого тобі оце? Поясни спокійно. Раніше не треба було. Тут раптом береш. Нам просто цікаво.

Замість відповіді Алла Дорош театральним жестом одягнула друшляк на голову. Навіть, кокетуючи, підняла плече, зіперши вільну руку на бік, виставила стегно, зігнула ногу в коліні — так на журнальних картинках демонструють моди.

— До чого це?

— Протест, тату. Закони, про які ми тут говорили, забороняють носити каски та шоломи. Про каструлі, миски та інший кухонний інвентар нічого не сказано. Ми домовилися прийти сьогодні на Майдан із усім оцим на головах замість касок. Акція.

— Клоуни! — пирхнула мама. — Дорослі люди, а такі клоуни!

— Тихо, — відмахнувся тато. — Алло, це справді важливо для тебе… для вас?

— Для мене — ще не вирішила. Для нас — так, важливо.

— О, о! — зацмокала мама язиком. — Гляньте на неї! Свято сьогодні! Православне! Водохреща! А вони з друшляками й каструлями на головах! Тьфу!

Алла не витримала — коротко замахнувшись, жбурнула злощасний друшляк у куток між диваном та кріслом.

Крутнулася на п’ятах, скинула капці — теж по різних кутах розлетілись.

— Стій.

Тато не крикнув. Сказав спокійно, інакше б Алла точно не послухала. Забралася, хряснувши дверима. А так зупинилася, повернулася, глянула на батька запитально. Він тим часом нахилився, підняв друшляк, підкинув у руці, простягнув Аллі.

— Тримай. Не жбурляйся, теж мені… Не туди полетить, вікно розгатить. І послухай мене, серйозно: бажаю й тобі, й усім іншим там, на Майдані, тільки добра. Миру теж. Я офіцер, нагадаю тобі.

— Не забула.

— Молодець. Скажу, як військовий, — війна нікому не потрібна. Нічого хорошого з цього не вийде. Тим більше, коли воюєш зі своєю ж владою. Усе треба вирішувати законним шляхом. Якщо ці закони змусять вас задуматися й розійтися, далі може піти лише на краще. Буцатися з державною машиною не вийде, Аллочко. Влада права завжди, хай це комусь і не подобається. Воювати мали б не люди, а закони.

— Ти у своїх серіалах таке бачив?

— Не має значення, що й де я бачив. Важливіше — це закон життя, Алло. В армії все вирішує статут. Солдатові він зазвичай не подобається. Та мусить виконувати, поки не придумали іншого статуту. Порушення — покарання.

— Ми ж не за військовими законами живемо…

— Погано, — зараз батько говорив серйозно, навіть мама зрозуміла, трохи перейнялася моментом, помітно заспокоїлася. — Треба хоч за якимись жити. Корися чи домовляйся. Іншого не дано.

— Мудро, — вставила мати.

— Ага, — кивнула Алла. — Тільки що робити, якщо одні не хочуть коритися, а інші — домовлятися?

Вона знала: відповіді не буде.

Зараз — так точно.

Він ніколи не міг правильно вирахувати відстань.

Граната перелетіла через вогнище й упала поруч. Десять метрів, двадцять, тридцять — на око не виходило. Для Птахи існувало лише два визначення: далеко й близько.

Зараз, стукнувшись об укриту снігом та льодом бруківку, темне яйце лягло десь посередині. Ще ніколи не бачивши це на власні очі, хлопець сіпнувся, ступив уперед крок, потім — другий. Ураз виникло непереборне бажання роздивитися, як же воно виглядає й що зараз станеться.

Мабуть, схожий інстинкт тягне маленьких дітей до розетки, кортить не пхнути туди пальчика — лише торкнутися, бо все воно таке інтересне, батьки не можуть без цих дірочок обійтися. Коли застромлять у них щось, відразу починаються неймовірні цікавинки. У такі моменти мама,