Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

А серед організованого хаосу спокійно, ніби нічого особливого не відбувається, лише театралізоване дійство, походжав чоловік в окулярах, сіруватій куртці, темній в’язаній шапочці.

Він грав на трубі.

Музика, — мотиви «Марсельєзи», «Прощання слов’янки», імпровізація повстанських маршів чи щось інше, не дешифроване Птахою, — лунала щоразу, коли з іншого боку барикади жбурляли гранати, шумові й димові, народ прогнозовано сахався врізнобіч і назад, а медики кидалися до нових поранених та контужених. Це була його, трубача, персональна відповідь.

Особиста зброя.

Те єдине, чим немолодий чоловік в окулярах міг відповісти на силу, міць, безжальність та безкарність ворожих атак.

Звуки труби гострим клинком урізалися в какофонію гуркотів, вибухів, вигуків, закликів.

Легко пронизували її, мов кухонний ніж — розталий масляний брус. Розтинали, перебираючи людську увагу на себе.

І ставали симфонією морозяної, наповненої нечуваними раніше вибухами січневої київської ночі.

Їм видали памперси.

Коновал після того намагався не дивитися на інших бійців, ховаючи погляд. Йому було соромно. Він відчував навіть більше приниження, ніж коли падав на льоду біля мерії місяць тому. Щоправда, коли їх освистували в «коридорі ганьби» минулого тижня, це все ж таки переважило відчуття від необхідності вдягнути це.

Павло гидував дитячими памперсами. Не міг нічого з собою вдіяти, не здатен був пересилити себе, коли дружина перевдягала малу. Відвертався, кривився, коли просила викинути, і особливо бісило, що робила так, знаючи — чоловіка не виверне від літра випитої з мінімальною закускою горілки, але знудить, щойно візьме закаляний дитячий підгузок двома пальцями: усією рукою Коновал не брав це ніколи від часу народження дитини. Якось жінка не стримала язика, указала Павлові — так, мовляв, не можна, здоровий мужик, а кривишся, сам же був колись дитиною, усе таке. Він не любив зауважень, якщо вони не від командира роти чи іншого начальства, удома жінці слід обережніше з язиком. Але тоді саме приїхала бавити довгождану онуку теща, тож змушений був проковтнути — та чорнорота, її не закриєш двома словами, а на службі без неї проблеми. Пізніше, заспокоївшись, спробував так делікатно, як міг, розказати жінці про індивідуальні особливості свого організму. Тільки або погано тлумачив, або вона не зрозуміла, бо не хотіла.

Так чи інакше, відтоді до дитячих памперсів і всього, що з ними пов’язано, боєць роти полку спеціального призначення «Беркут» Павло Коновал відчував стійку неприязнь, яка межувала з огидою.

Ще раніше ненавидів затриманих, котрі мочили штани з переляку. Може, не завжди боялися, та все одно давали слабину: улупиш їм легенько по нирках чи в сонячне сплетіння, життєво важливих органів не чіпаєш, а вони то блюють, то мочаться, а то — узагалі… Такий результат заводив Коновала ще більше, і злість у подібних випадках переважувала відчуття огиди.

Маєш тепер.

Самому видали памперси. Ще й устілки для взуття, щоб ноги не померзли. Стояти треба на морозі, мінімум дванадцять годин. Не змінять, то й добу. Хоч ніби заспокоювали, що ротації проводитимуть швидко, оперативно, не затягуючи, аби не втомлювати бійців, практика останніх тижнів доводила зворотне. Двадцять чотири години вартування з можливістю хіба перехопити годинку сну в холодному автобусному череві — ситуація цілком реальна.

Стоячи за кілька метрів від згорілих, згаслих під ранок автобусів, перед укритими льодяними бурульками залізними остовами, перетвореними на природні барикади, де час від часу миготіли чорні балаклави, Коновал повільно просякав ненавистю.

Він ненавидів тих, із Майдану. Це через їхні провокації змушений одягати на себе всяку гидоту й при потребі фактично ходити під себе. Чого Павло собі не дозволяв, відколи себе пам’ятав.

Він ненавидів ментів. Ці вільно пересувалися всюди, навіть по тій стороні вулиці Грушевського, де ось уже скоро добу тримали оборону озлоблені майданівці. Хоч працівники міліції не блукали там постійно, їх ніхто не обмежував у русі. І навряд чи котрийсь реально ризикував життям. Та чорт із ним, із їхнім ментівським життям: аби попісяти чи зробити щось серйозніше, колеги не мусили оснащуватися принизливими підгузками. Стань у куточку, біля стіни чи під дерево — уперед. Хазяйство б не застудити, мороз кусався небачено, обіцяли до мінус двадцяти. Замерзлі на порожніх автобусних шибах бурулі нагадували апокаліптичну картину, справжнє потойбічне видовище.

Ненавидів і пацанів-вевешок. Хоч вони дисципліновано стояли між «Беркутом» і обгорілими барикадами, були чомусь не так скуті наказами. Беркутівські командири постійно з кимось домовлялися через дірки в барикадах, їм тицяли свої посвідчення депутати, намагалися підступитися попи в куфайках, одягнутих поверх довгих чорних ряс. Пускали за лінію розмежування далеко не всіх, подібні речі треба було регулярно узгоджувати, і керівництво, включно з Паличем, бігало, мов смалені зайці. Проте до солдатиків чомусь сміливо, без жодних обмежень, могли підійти дівчата у віночках та накидках, зроблених із широких прапорів. Тицяти їм квіти, пропонувати чай, від якого вевешки про всяк випадок відмовлялися — не було наказу брати. Головне: перші змерзлі ряди могли помінятися з другими, а ті, своєю чергою, негайно поспішали зробити свої природні справи, так само