Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха
З роботи Алла відпросилася на кілька днів. Хотіла писати заяву, щоб усе зробити правильно. Та начальниця, директорка магазина, похитала головою:
— Не треба. Знаю, куди ходиш. Усе одно взяли стажерку, нехай, випробувальний термін, — і, помовчавши, додала: — Тільки, дорогенька, постарайся не довго. І за мене там побудь трохи.
Сказавши так, витягнула з гаманця сто гривень. Простягнула Аллі, та взяла, а директорка, подумавши, доклала ще сотню.
— Комусь віддаси. Знаю, там збирають.
Алла подякувала, узяла, а коли виходила з кабінету — зловила погляди дівчат у торговому залі. Причому Віта Залевська чомусь відразу відвернулася, ніби її зловили за чимось сороміцьким. Колеги від самого початку демонстративно уникали розмов про Майдан та все, хоч трохи з ним пов’язане. Алла так само нічого їм не говорила про події в центрі Києва, і спілкування, зовсім недавно — тісне, плідне й товариське, раптом перетворилося на підкреслено ввічливе, ділове, дещо відсторонене.
Голову займало інше. Хіба якось зловила випадково уривок розмови Залевської з двома іншими дівчатами:
— Глядіть, бо потім як виявлять, що ми її знали… Нас же тепер слухають усіх… Точно, слухають, в однієї там є знайомий… Бойфренд… Капітан, есбеушник…
Помітивши, що Алла слухає й чує, Віта Залевська кліпнула очима, зробила лялькове личко, натягнуто посміхнулася. Запитала, чи питиме вона з дівчатами трав’яний чай. Останнім часом з’явилася нова мода: змішувати різні трави, бо кава псує колір обличчя, чорний чай в’яже, а зелений надміру сечогінний. Алла ввічливо відмовилася, прийнявши гру: зробила вигляд — нічого не почула, а Віта — ніби гри не помітила…
Намагаючись, за прикладом Шапки та інших, не заморочуватися зайвим, а просто робити, що мусить, Алла застібнула натоптаний молоком та лимонами рюкзак, спробувала підняти. Важкенький. Саме проходив повз молодий чоловік у наполовину жовтій, наполовину синій касці. Зупинився на мить, аби мовчки піддати. Вона подякувала, та повстанець відмахнувся, не глянувши на неї — тер руками очі, і посунув далі, до білого полотнища з червоним хрестом.
Алла вже давно не проводжала таких поглядом.
Картина звична.
Поправила рюкзак на плечі, рушила на вихід.
Трохи затримавшись біля дверей, бо вузький прохід, контрольований оборонцями в чорних балаклавах, мав невисоку пропускну здатність, вона вибралася нарешті на Хрещатик. Не вперше відзначивши: тут — на диво тихо, відносний спокій. Ніби попереду не рвуться гранати, не палає барикада, не змагаються десятки майданівських барабанщиків із беркутівцями, хто довше й гучніше гупає по бочках і щитах.
Сама Алла була на Грушевського кілька разів, та здебільшого — глядачем. Разом із Шапкою вони залазили на гору, вище Лялькового театру, і звідти зачаровано зирили на небачене раніше видовище. Аллу не полишала думка — тут знімають кіно, усе несправжнє, ось-ось скінчиться, усі обнімуться й почнуть дружно розбирати вулиці. Та від нинішнього ранку, коли дізналася про вбитих і зниклих безвісти людей, останні ілюзії розвіялися.
Замість них прийшов страх. Більше не тягнуло на Грушевського. Від розуміння — так кожен відтепер жива мішень, і нічого з цим не зробиш, по шкірі пробігав зрадницький морозець. Сильніший навіть за той, що прихопив Київ від Водохреща й тримав відтоді в міцних крижаних обіймах, ніби підкидаючи повстанцям додаткове випробування.
Та коли засіріли ранні січневі сутінки, Алла сама викликалася віднести на Грушевського все, що потрібно. Там уже кілька днів цілодобово працював польовий госпіталь, Шапка тримала з медиками постійний зв’язок, і в голові не вкладалося, як маленька Ірина, котра, здається, спала у своїй кумедній шапочці, тримає контакти ледь не з усім Майданом. Могла не звірятися із записником у телефоні, тримала в пам’яті телефони всіх штабів у Будинку профспілок, священика з Михайлівського собору, кількох сотників Самооборони, психолога-волонтера, двох чоловіків та однієї жінки з Автомайдану, тепер — медичної служби.
Негайної потреби в молоці та лимонах на передовій не було. Хтось раніше заніс до мерії по картонному ящику того й того, бо пішла хвиля закликів: це найперша допомога при газових атаках. Тому Шапка, якій коробки передали особисто, вирішила — треба нести, хай буде, не зайве.
Алла йшла Хрещатиком. Час від часу пропускаючи то загони самооборонців, уже озброєних дубцями й не лише саморобними, а справжніми, здобутими в ранковій сутичці трофейними щитами, то — активістів у будівельних касках, що волочили шини, нанизані на довжелезні палиці, то автівки, оздоблені синьо-жовтими й зореносними, євросоюзівськими прапорцями. На самому Майдані біля сцени слухали черговий випуск новин ті, хто вже зігрівся. Інші ж товклися довкола металевих бочок. Чоловіки в смушкових шапках та розчахнутих кожухах хазяйновито рубали дрова, жінки роздавали всім підряд газети, листівки, а чи просто стояли, когось клянучи й жваво киваючи одна одній. Тут так само зберігався спокій, хоч чоловіків у касках, масках, берцях, камуфляжі та з холодною зброєю було на порядок більше, ніж ще кілька днів тому.
Хлопчина, котрий височів на купі мішків, відчутно захриплим голосом вимагав прийняти праворуч. Послухавшись та обійшовши барикаду, бо іншого проходу все одно не
