Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Так я тобі про що кажу! — Женя легенько плеснула в долоні. — Банда для кожного своя! Одним досить вигнати нашого дурного прем’єра, який лякає пенсіонерів із Донбасу гомосексуальними шлюбами, ніби сам потерпів! А іншим на додачу хочеться вигнати мера Харкова! Третім набрид власний сільський голова та його друг, місцевий міліціонер! А десь стоять суворі дядьки й вимагають люструвати просто на Майдані головного санітарного лікаря їхнього містечка! Костю, на Грушевського горять шини, летить каміння, стріляють та вбивають! Там кров на снігу! У камерах — купа народу, не лише в Києві, кругом! Більшість судять за двадцять чотири години, підсудні лежать на лавах, напівпритомні! До них не пускають адвокатів і штампують вироки! І все одно — є такі, хто далі талдичить: провокація, мирний протест, треба не так! Між собою готові битися на радість ворогам! Ось коли надію втрачаєш, ясно?

Вона вже зовсім розійшлася, ковдра сповзла до пояса, оголивши акуратні, схожі на дві достиглі грушки, груди. Женя вже не прикривалася, і Котя, аби відволіктися й зібратися з думками, кинув їй свій джемпер.

— Лови. Зрозуміло все. Ніколи таким голову не забивав. Ти права, я за своє. Ментів ненавиджу, наших, у будь-якому форматі. Податківців теж. Мені правда до лампочки, які хабарі бере санітарний лікар десь у райцентрі.

— Погано, — вона влізла в джемпер, труснула волоссям, застібнулася. — Хоча… Соромно, тільки мені теж так само. Принаймні було донедавна. У тебе тут курять?

— У ліжку? Курять. І каву п’ють, — Котя хутко скористався нагодою поміняти тему розмови, бо не уявляв, куди вона далі поведе. — До речі, кава в мене є. Нести?

— Вари. Дай запальничку, — Женя потягнулася до телефону. — Я поки справді новини гляну. Ламає, віриш? Залежність, новий різновид, не описаний лікарями.

— Окей, — Стогов простягнув їй запальничку, нахилився, цмокнув у маківку, провів по волоссю широкою п’ятірнею. — Значить, п’ємо каву, потім поїдемо десь поїмо.

Женя увімкнула телефон.

— Звучить зовсім мирно. Поїдемо поїмо. Ніби нічого не сталося.

— Так тут, на Оболоні, хіба щось може статися? Люди бенкетують у кафешках, сам бачив.

— Не заборониш. Ще одне пояснення, чому так сумно — не всі на Майдані. Багатьом пофіг, Костю.

— Не нам.

— І не тим, кого ми відбили вчора.

Прямокутний монітор засвітився. Свою трубку Стогов поки вирішив не чіпати, підчепив зі спинки стільця футболку, вчорашню, несвіжу, навіть ще вологу від поту. Натягнув, сховав босі ноги в капці, почовгав варити каву.

Женя прийшла сама. Задумавшись, Котя здригнувся, почувши рух за спиною. Кава в турці саме пінилася, він перемішував. Тому не розвернувся всім корпусом, глянув через плече.

— Що?

Сірий колір її лиця говорив сам за себе.

— Ваші, четверо…

— Наші — хто?

— З Автомайдану. Учора. Гранатами закидали.

Кава могла собі кипіти далі.

— Як це — гранатами? Де? Хто?

— Новина вранішня. Подробиць досі нема. Тільки прізвища. Один уже в суді. Мої друзі його знають, есемеску кинули, не могли додзвонитися…

— Гранати звідки, питаю!

— Не кричи. Пишуть — засідка. Ніби гайці чи менти кинули хибний SOS, типу, треба когось рятувати. Машина, яка була ближче, підтягнулася. Вступили беркути, перекрили дорогу з двох боків. Усіх, хто в машині, витягли. Машину розстріляли, закидали гранатами, шумовими. Це зі слів того, кого зараз повинні судити. Я їду.

Котя загасив плиту.

Каву вивернув у мийку.

— Я теж. Тільки… Жень…

— А?

— Слухай… Візьми запасні ключі. Мої. Разом зараз спокійніше. Про безпеку не кажу. Візьмеш?

— Не знаю, Костю, чому погоджуюсь.

Він дочекався, поки гостя піде.

Приходила жінчина подружка, з роботи. Обидві працювали в дитячому садку, і раніше ця Зіна частіше заходила до його Ольги. Навіть гуляли різні свята разом. Зінка недавно розлучилася, сама піднімала чотирирічну малу, і добре, що можна без проблем тримати в себе на роботі. Ще й годують державним коштом, якось викрутиться.

Щоправда, з грудня наче відрізало — у гуртожиток «Беркуту» носа не потикала, хоч жила на сусідній вулиці. Подруги зустрічалися в найближчому сквері,