Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Пальці красномовно дали щигля в те місце, де в інших шия виглядає помітнішою.

— Ломов, закрий рота, — випалив Руслан.

— То — Аркаша, давай анекдот. То — Ломов, закрий рота. Ви вже б якось домовилися між собою. Головне діло, тільки перемили всім кісточки, усе розклали по полицях, і тепер — я вам усім щось винен.

— Ти нікому нічого не винен, — утрутилася Віта, і говорила вже знайомим Аллі тоном. — Просто я прошу тебе помовчати. Не всі здатні оцінити твій гумор.

— А в чому гумор, Вітусь? — він розвернувся разом зі стільцем так, аби дивитися на Аллу, і зі свого місця вона нарешті розгледіла п’яну зухвалість його очей. — Сама грузила, що на Майдані одні западенці. Понаїхали в Київ типу на безкоштовну екскурсію, заодно бабла підняти. Вони ж там за гроші стоять, бо ті клієнти без грошей нічого не зроблять. І я це знаю, і ти, Русику, це ще краще знаєш! У твоєї ж мамки є інститутська подружка, яка стояла на Майдані у дві тисячі четвертому, за Ющенка кричала, і вистояла собі хату під Тернополем. До того думала, куди їй, у Київ чи Італію, жопи мити їхнім пенсіонерам. Бач, заробіток однаковий. Ну, є така тема, народ, чи бісики тут одне одному пустимо?

Алла нічого нового для себе не почула. Навпаки, Вітин гість ще тримався більш-менш пристойно. Міг би відразу, з перших слів вилити більше.

Вона не розуміла, чому досі сидить тут і все це, на диво, спокійно слухає.

— По-моєму, Ломов напився, — промовив Макс.

— По-моєму, він прийшов п’яний, — додала Юля.

— А по-моєму, любі друзі, вам усім тут усе подобалося, — реготнув Аркаша. — Кого ми із себе строїмо, народ?

— Сонце, він жартує, — Віта зробила останню спробу врятувати вечірку. — У Ломова товариш служить у міліції. Тобто внутрішні війська, вони ж там, у вас, Дорош, стоять в оточенні. Каменем по голові попало, у неділю, на Грушевського. Тиждень тому, виходить… Нікому за це нічого не було, він злиться.

— Кому й що за це повинно бути? — спокійно поцікавилася Алла, відсовуючи від себе келих якомога далі, на відстань витягнутої руки. — А кому що зробили за вбитих людей? А хто шукає зниклих, не лише вночі, а й серед білого дня? А чи всіх знаходять живими? Ви, надіюся, про такі речі тут теж тринділи? Між Аркашиними анекдотами…

Більше її нічого не тримало.

Ні тут, у кафе «Лицар».

Ні на роботі. Насправді дуже вдало все склалося, Алла шукала бодай найменшого приводу звільнятися. Усе вигадувала пояснення для дівчат. Тепер нема смислу, усе сталося само собою.

Вона підвелася.

— Дякую всім, мені вже час. Треба йти, люди чекають. І ще таке, ледь не забула. Про западенців чи хто там до нас у Київ понаїхав за грішми. Про вас, мужчини, нічого не скажу. Бачу вперше. Дівчата… Юля, Катя, інші… Ви все це слухаєте. Не знаю, чи подобається, чи вірите, але слухаєте. Вас знаю краще. Не забули, що я серед вас — єдина, хто в Києві народився? Колись сюди понаїхали мама з татом. Я, уважайте, корінна. А ви всі або шукали тут чоловіків, і хтось навіть знаходив, або винаймаєте квартири. І заробляєте впритик на оренду. Тому майже всі живете по двоє. Руслане, у твоїх батьків подібні знайомі, напевне, є не лише в хатах під Тернополем. До побачення.

Коли йшла геть, чекала — Віта Залевська побіжить навздогін, спробує на ходу щось залагодити. Раніше такі жести їй були не надто властиві. Але сьогодні загалом не дуже звична для всіх обстановка. Подумки готувала відповідь.

Нічого не сталося.

За нею ніхто не квапився.

…Доїхавши до Майдану, укотре почула від Іллі: ніби є домовленість про перемир’я. Не остаточна, бо навряд чи в когось вийде домовитися остаточно з протилежною стороною. Адже досі не ясно, хто кого офіційно представляє й коли нарешті почнуться серйозні перемовини.

Але, пройшовши з Іллею до барикади на Грушевського, переконалася — тут уже не воюють. Та й мороз почав відступати.

Почав — чи здається.

Вертаючись назад, на ходу взяла листівку з рук молодої жінки в парці з відкинутим каптуром. Когось розшукує, хтось знову зник без сліду.

Уже роздивившись при світлі, згадала щось смутно. Ніби бачила симпатичного крупного чоловіка, причому — зблизька. Біля якоїсь машини, великої, джипа.

Склала листівку, сховала в кишеню. Щодня сотні людей перед очима. Її так само може хтось побачити мельком і потім почне мучитися, поки не згадає.

Може, і не почне.