Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Про щось домовилися? — без жодної зацікавленості, аби продовжити розмову, запитав батько.

— Наші повинні звільнити Грушу від барикад, — пояснила Алла.

— Яку грушу?

— Вулиця Грушевського так у народі називається.

— Петю, чого ти її слухаєш! Яке тобі…

Дорош, не озираючись на дружину, мовив, наче брязнув зброєю:

— Помовч, Свєто. Я хочу поговорити з донькою.

— Удома поговориш!

— Вона ще не вдома. У неї справи, хіба не бачиш? Молодого чоловіка як звуть?

— Ілля. Може, справді чаю? Чи поїсти хочете? Без проблем, на всіх вистачить.

— Яке їсти! — Світлана Русланівна не вгавала. — Я тут дихати не можу! Петре, від тебе не чекала! От не чекала!

— Зараз підемо додому, — батько далі говорив рівно, не повертаючи голови. — Значить, ніби домовилися? Знайшли спільну мову?

— Ніхто ні з ким не домовлявся. Багато незадоволених. Але тим, кого судили, обіцяють амністію. Майдан лишиться, буде, як місяць тому. З мерією вирішують. Тільки Ілля каже: люди цінніші. Якщо знімуть із усіх обвинувачення, дадуть змогу нормально лікуватися, можна здати якісь позиції. Принципово ж нічого не зміниться.

— Диви, заговорила! — укотре втрутилася мама. — Уже, бач, вона висновки робить! Вона стратег, вона тут вирішує…

— Цить, ради Бога! Свєто, по телевізору такого не почуєш, — у батьковому голосі звучали цікаві нотки. — Виходить, оця ваша медицина вже не буде потрібна, і ти прийдеш додому? На роботу повернешся?

— Не знаю, — Алла говорила чесно. — Тут багато цікавих людей. Я не знала раніше, що в нас вони бувають. Ось Іра, прибігала, інші… Мабуть, побуду якийсь час волонтером. Далі побачимо.

— Вирішуй, — кивнув батько. — Тільки дзвони. Чи трубку бери. Бач, мама хвилюється. Правда, ночами не спить. І снодійних не хоче, каже, звикання від них. І взагалі вони імпортні більше.

— Раніше ж не боялася.

— Тепер каже — народ тому й такий, що зомбували імпортними ліками. Своїх не робили спеціально.

Алла перевела погляд на матір. Світлана Русланівна повернулася, гордо піднесла голову, посунула до входу в підземку. Розвівши руками, батько рушив за нею. Хотіла сказати кілька слів навздогін, та підійшов Ілля:

— Проблеми?

— Не в мене.

— Бачу. Шкода.

— Мені теж. Правда, мама була нормальною. Ще за місяць до всього цього.

— Це лікується.

— Вона не хвора.

— Вибач, — Ілля легенько торкнув її за плече, повернув смартфон: — По ліках. Дзвонили з однієї бази, у них там є надлишок. Прикинь, прийшла інспекція якась, заборонили продавати через аптеки. Читають же, гади, що саме треба для Майдану. Блокують…

— Так що, привезуть?

— Передзвонять. У разі чого передамо кудись у лікарню, де наші. Уже ніби рішення таке є. Коли все почне встаканюватися.

— Думаєш, почне?

— Знаю, — Ілля обійняв Аллу за плечі. — Зуби показали. По зубах дали. Бач, аж коли переварили. Усе буде добре. Більше нікого не вб’ють.

Аллі дуже цього хотілося.

Він не бачив, хто заварив кашу на Шовковичній.

Хоча за місяць, майже безвилазно проведений на Майдані, певного досвіду Богдан Пташук усе ж таки мав би набути. Ще в неділю до хрипоти завівся з Батоном: самбіст переконував — замирення неможливе, тож мирна хода — шняга. Ніхто нікого не пустить до парламенту, та й, за великим рахунком, не треба.

— Як це — не треба! — обурено кричав Птаха, котрий на той час вважав себе експертом ледь не в усьому, що відбувалося довкола: від політики до партизанської війни в міських умовах. — Майдан стане під Радою, почне тиснути на тих придурків!

— На кого ти хочеш тиснути? — Батон, трохи підпилий, стукнув ребром долоні по столу. — На кого, скажи мені, чувак?

— Він правий, — промовив Ігор Щербань, не так емоційно, і ця манера швидше збивала Птаху з рівноваги, аніж Батонові крики чи насмішки Колі