Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Беркутівці тікають! — почулося спереду.

— Ганьба! Ганьба! — підхопили недружно з усіх боків, а хтось поодиноко вигукнув:

— Ура! Революція!

Чи заткнули, чи захлинувся сам, Птаха не розібрався. То не мало жодного значення — «КамАЗи» вже горіли, тепер чорний дим огорнув наступаючих.

Подавшись уперед разом із іншими, Богдан пошукав і знайшов у натовпі своїх. Далі погляд ковзнув у пройму між розтягненими вантажівками. Десь там повинні засісти беркутівці, і стрельнуло — ті навмисне дозволили звільнити шлях, аби просто зараз почати контратаку й наступ. Та, хоч дим заважав та їв очі, Птаха бачив попереду лише майданівців. Хода вже давно була не мирною, серйозно налаштовані повстанці таки дійсно тіснили противника — інакше як пояснити, що їх ніхто не намагається спинити.

Чи здалося — чи справді вдарив дзвін із Михайлівського собору.

А може, то дзвеніло у вухах.

Раптом хитнулася земля.

Наступної миті Птаха побачив себе на бруківці. Його тут же підхопили з обох боків, ліворуч — Батон, із правої сторони — незнайомець в оранжевій будівельній касці. Голова паморочилася, світ довкола гойдався.

Знову вибух, теж зовсім поруч. Присів, закривши вуха руками, а потім завалився на бік ще один, поряд із яким рвонуло.

— Цілий? — горлав над головою Щербань, сіпаючи його за плече. — Птахо, ти цілий?

— Живий, — видихнув той, переконуючи в цьому швидше себе, аніж товариша.

— Давай назад, бігом! Сам підеш?

— Куди назад? Чому?

Довкола рвалися гранати.

Хтось хитнувся, схопившись за плече, пораненого відразу ж підхопили й відвели.

Люди розбігалися, пригинаючись.

І аж тепер Птаха помітив — згори, на даху, маячать темні тіні. Світ далі гойдався, та все ж контузія не була серйозною. Він, відповзаючи на тротуар, устиг розгледіти те, що важко сплутати з іншим видовищем.

Над головами повстанців, згори, на будинках, нависли постаті в шоломах.

Вони стріляли вниз, не цілячись. Кидали гранати, не дивлячись, куди летить — розлякували, розганяли народ.

Чомусь, навіть не вдивляючись у небезпечні, смертоносні фігури, Птаха не сумнівався — працює «Беркут».

Випроставшись, Богдан зробив так, як уважав для себе наймудріше. Він рушив назад, до Майдану.

Щербань хотів підтримати — відсмикнув руку. Не дозволив. Сам піде.

Він бачив — тепер усе серйозно.

Думка стукнула одна: усе повинно скінчитися скоро. Адже за весь час, поки в Маріїнському парку стояли намети Антимайдану, пацанам ніколи не роздавали зброю.

Чи не вперше від того, як почалося, за ними ввечері не приїхали автобуси, аби замінити. Як любив примовляти Гоп, провести ротацію. Команди лишили в наметах, освітлених та обігрітих, і — так само дивина! — менти разом зі старшими обійшли кожен барліг, шукаючи спиртне й конфіскуючи знайдене. Шмату тут добре знали ледь не всі, тож у нього без зайвих питань забрали цигарки з травою. Ранком, слухаючи, про що говорить народ, Сірий дізнався — потерпів не лише Шмата. Шмонали всіх, трусили жорстко. Хтось оборзів, не віддавав своє добро, і виволокли за шкірку, потягнули за міліцейський периметр, завезли в невідомому напрямку, і більше про непокірних нічого не чули.

А потім, коли вже всі вилазили з наметів рано під завбачливо ввімкнуту музику, Сірий побачив перші озброєні загони.

Короткі штурмові «калаші» вільно висіли на плечах бійців, котрі як зовні, так і за манерою поведінки зовсім не нагадували босоту й гопоту, звезену в Маріїнський від самого початку не лише з Київщини, а й з інших міст. Ватаги «донецьких», із якими час від часу коротко заводилися інші, дивилися на озброєних із неприхованою повагою, що дало Сірому додатковий харч для роздумів.

Зазвичай туристи мали «на увазі» всіх, причому їх не часто відпускали далеко від табору в парку. Вони галасували на мітингах, працюючи підставками для біло-блакитних прапорів, плакатів та портретів Януковича. Могли піти на полювання під вечір невеличкими зграями, нишпорячи дворами й підворітнями довкола Майдану й відловлюючи роззяв із синьо-жовтими стрічками й випадкових перехожих. Та на погроми й інші силові акції тут частіше кидали бійців, котрі хоч трошки знали Київ, могли дати собі раду й навіть при бажанні поводитися так, аби не відразу привернути до себе увагу. Донецьких же дивним чином випасали в гуртах собі подібних. Їх розпізнавали за голосами, манерою говорити, навіть, як припустив Сірий, ходою. Принаймні він уже навчився вираховувати походження «туриста», хоча точне місце його проживання навряд чи назвав би.