Маг - Джон Роберт Фаулз
Ми стояли й розглядали скульптуру. Помітивши моє захоплення, Лілі усміхнулась і рушила до дерев’яної лавки, що стояла на пагорбі за монументом, у тіні мигдального дерева. Звідти понад кронами сосон було видно морську далечінь, але з прибережних вод ніхто не вгледів би цього Посейдона.
Лілі сиділа в природній позі, без претензій на елеґантність, і цим самим свідчила, що визнає свою одежу театральним костюмом. Неначе роздяглася. Я сидів за три фути від цієї дівчини, і вона не могла не відчути мого погляду. Час на «отямлення» добіг кінця. Та вона все мовчала й відводила очі.
— Скажіть мені ваше справжнє ім’я.
— Вам не подобається «Лілі»?
— Розкішне ім’я для вікторіанської шинкарочки.
— Справжнє мені ще менше подобається, — блідо всміхнулася вона. — В документах я Джулія, але з малих літ і дотепер мене кличуть Жулі.
— А прізвище?
— Гоумз, — пробурмотіла дівчина. — Ось тільки я ніколи не мешкала на Бейкер-стрит.
— А сестру як звуть?
Жулі завагалася.
— Ви вперлися на тому, що в мене є сестра.
— Хто б тут та не вперся?
Ще трішки повагавшись, вона таки вирішила признатися.
— Ми народилися влітку. Тато з мамою не відзначалися фантазією, — знизала плечима Жулі, ніби давала зрозуміти, що вважає такий вибір імен нерозумним. — Сестру назвали Джун.
— Джун і Джулай — червень і липень.
— Тільки не кажіть Морісові.
— Чи давно ви з ним знаєтеся?
Жулі заперечливо крутнула головою й додала:
— Але здається, що віддавна.
— Скільки часу?
Вона опустила очі.
— Почуваюся зрадницею.
— Я ніколи вас не видам.
І знову цей допитливий, нерішучий погляд мало не докоряє мені за настирність. Однак Жулі відчула, що цього разу я не дам себе збути, й понурилася.
— Нас заманили сюди під неправдивим приводом. Кілька тижнів тому. Ціле диво, що ми й досі тут.
На думку спали Левер’є і Мітфорд. Я завагався. Ні, поки що триматиму при собі цей козир.
— А перед тим ви тут не бували?
Прудкий здивований погляд. Буцімто щирий.
— Чому це ви…
— Це я так собі спитав.
— Але чому ви питаєте?
— Бо мені здається, що торік тут діялося щось подібне.
Жулі підозріливо видивилася на мене.
— Вам напліткували…
— Та ні, — усміхнувся я. — Це тільки домисли. Здогадки. А що це за неправдивий привід?
Розмовляти з нею — це все одно, що підхльостувати батіжком норовистого мула. Чарівлива худобинка, але харапудиться на кожному кроці. Ось вона вперлася оком у землю, добираючи слова.
— Я хотіла сказати, що, попри все, ми тут залишаємося з доброї волі. Хай навіть не дуже-то тямимо, в чому суть… усього, що тут діється, однак ми вдячні Кончісу… Власне, довіряємося йому…
Дівчина змовкла, я розтулив був рота, але зразу ж стулив під благальним поглядом.
— Дозвольте мені договорити, — повела вона далі й на мить затулила долонями щоки. — Так важко пояснити… Ми обидві почуваємося багато чим зобов’язані Кончісові. Заковика в тому, що відповісти на всі питання, які, бачу, вам не терпиться поставити… це майже те саме, що розповісти сюжет детективного фільму за кілька хвилин перед кіносеансом.
— Принаймні можете пояснити, як ви стали героїнею фільму.
— Не можу. Це теж частина сюжету.
Знову вислизла й ухилилася. У верховітті мигдального дерева гудів величезний бронзовий хрущ. Внизу на осонні стояв скам’янілий еллінський бог і, як звик від правіку, орудував вітром та морем. Я придивлявся до затіненого дівочого обличчя — пониклого й трохи присмирілого.
— Вам… гм… за це платять?
— Так, але… — затнулася Жулі.
— Але що?
— Не в тому річ. Не про гроші йдеться.
— Якусь хвилину тому в мене було враження, що вам не дуже до вподоби Кончісові накази.
— Бо годі добрати, скільки правди в його словах. Не думайте, що ми набагато більше знаємо, ніж ви. Про свої наміри Кончіс сказав нам більше, ніж вам. Цілком можливо, що брехав, — стенула плечима Жулі. — У цьому лабіринті ми випередили вас на кілька кроків. Але це не означає, що нам ближче до середини.
— А в Англії ви грали на сцені? — трохи помовчавши, спитав я.
— Так. Не професійно.
