Маг - Джон Роберт Фаулз

Весь час я мовчав, не розплющивши очей. Лілі бавилася словами, щоб звучали двозначно. Цей чистий, солодкий голос, цей вітер у соснових кронах… Вона змовкла, а я й далі затуляв очі повіками.

— Далі, — шепнув я.

— Це знов якийсь-то дух прийшов, щоб мучити тебе[141].

Я розплющив очі. На мене витріщалася лупатими вогняно-червоними баньками диявольська чорно-зелена пика. Я скорчився. Дівчина тримала в лівій руці китайську карнавальну маску на паличці. Було видно шрам. Лілі переодяглася в білу блузку з довгими рукавами та сіру спідницю мало не по кісточки й зв’язала волосся на потилиці чорною оксамитовою стрічкою. Я відсунув маску набік.

— Нікудишній з вас Калібан.

— То, може, ви б його зіграли.

— Я сподівався на роль Фердінанда[142].

Наполовину прикривши маскою обличчя, Лілі споглядала з-понад неї на мене з явною стриманою глузливістю. Безсумнівно, гра точилася далі, але вже в іншому, відвертішому ключі.

— А ви певні, що вам стачить таланту на таку роль?

— Якщо не стачить, то покрию цей брак надлишком жагучости.

В її очах і далі мерехтіли насмішкуваті іскорки.

— Це заборонено.

— Хто заборонив? Просперо?

— Може, й він.

— У Шекспіра теж із цього почалося. Із заборони.

Лілі опустила очі.

— Хоча в його п’єсі Міранда, звичайно ж, набагато невинніша, — докинув я.

— Фердінанд теж.

— Є одне «але». Я вам правду кажу, а у вас що не слово, то обман.

Не піднявши очей, Лілі прикусила губу.

— Кілька разів я сказала вам щиру правду.

— Як-от про чорного пса, від якого ви люб’язно мене остерегли? — спитав я й швидко додав: — Тільки, ради бога, не питайте, що це за пес.

Обхопивши прикриті спідницею коліна, вона відкинулася назад і задивилася на крони дерев позад мене, взута в недоладні чорні шнуровані черевички. Від них відгонило якоюсь дуже давньою сільською школою, першими несмілими потугами місіс Панкгерст[143] на емансипацію. Довгенько помовчавши, Лілі спитала:

— То що це за пес?

— Той, з яким нині вранці гуляла ваша сестра-близнючка.

— Я не маю сестри.

— Говоріть-говоріть. — Я приліг, сперся на лікоть і всміхнувся їй. — Де ви сховалися, коли ми розпрощалися?

— Я пішла додому.

Нема ради, Лілі не скидає головної маски. Я обмацав оком її насторожене обличчя й потягнувся за сигаретами. Спостерігаючи, як я чиркаю сірником і затягаюся димом, вона раптом наставила долоню. Взявши від мене сигарету, характерно, як на курця-початківця, випнула губи, вдихнула трохи диму, з наступною затяжкою більше — і закашлялась. Увіткнувши голову поміж коліна й простягнувши руку, щоб я забрав сигарету, Лілі зайшлася кашлем. Тонка шия, вутлі плечі нагадали мені про вчорашню голу німфу — теж тендітну, з невеликими грудьми й таку саму на зріст.

— Де ви навчалися? — спитав я.

— Я?

— В якому театральному училищі? В Королівській академії?

Лілі змовчала. Я спробував заатакувати з іншого флангу.

— Ви стараєтеся, причому вельми успішно, закрутити мені голову. Навіщо?

Цього разу вона не стала прикидатися ображеною. Бажані зміни її поведінки було найвиразніше видно по збоях, коли Лілі випадала з ролі. Дівчина звела голову, трохи повернула її від мене, сперлася на руку й знову затулилася маскою, як чадрою.

— Я Астарта, мати таїн.

По-пікантному звабливі сіро-фіалкові очі широко розплющилися, я криво усміхнувся. Треба дати зрозуміти, що мені вже вухами ллються її імпровізації.

— На жаль, я безбожник.

Лілі відклала маску.

— То я навчу вас вірити.

— Чόму? Містифікації?

— І містифікації теж.

Від моря долинуло торохтіння моторки. Лілі теж його почула, але не дала по собі пізнати.

— Я б хотів зустрітися з вами десь поза межами Бурані.

Вона глянула на дерева, що росли на південному схилі. В її голосі зазвучали значно ближчі до сучасности нотки.