Маг - Джон Роберт Фаулз

— Може б, так у наступні вихідні?

Я відразу здогадався, що Лілі вже дізналася про Алісон. Гаразд, я також вдаватиму, що нічого не знаю й не відаю.

— Чому б і ні?

— Моріс ніколи не дозволить чогось такого.

— Ви вже виросли з того віку, коли питають дозволу.

— А я гадала, що вам треба поїхати до Афін.

Я трохи забарився з реплікою.

— Мені не дуже до вподоби одна властивість ваших ґротескних забав.

Лілі, як і я, спиралася на лікоть, відвернувшись від мене. Нарешті обізвалася — тихим голосом.

— Не тільки вам.

Я пожвавився. Крига таки скресає. Сів, щоб подивитися на Лілі хоча б у профіль. Вираз замкнутости, знеохоти. Цього разу, здається, не награний.

— Отже, ви визнаєте, що все це комедія?

— Почасти.

— Якщо й вам не до вподоби ця комедія, то найпростіший спосіб зарадити — це пояснити мені, про що в ній ідеться. Чому тут винюхують про моє особисте життя.

Дівчина похитала головою.

— Не винюхують. Моріс попросту обмовився. Тільки й того.

— Не поїду до Афін. Між нами все скінчилося. — Лілі мовчала. — Це одна з причин того, що я сюди приїхав. До Греції. Щоб вибратися з тої плутанини.

— Вона австралійка, — пояснив я. — Стюардеса.

— І ви вже не…

— Що — «не»?

— Не кохаєте її?

— Наші стосунки не назвеш коханням.

Вона знову промовчала. Підібравши з землі шишку, крутила й розглядала її, ніби збентежена почутим. Відчувалося, що ця зніяковілість непідробна й не передбачена сценарієм. Як і недовіра моїм словам.

— А що вам наговорив старий? — спитав я.

— Що вона хоче з вами побачитися. Ото й усе.

— Тепер ми тільки приятелюємо. Обоє усвідомлювали, що наш зв’язок не довго протриває. Час від часу обмінюємося листами. Ви ж знаєте австралійців, — докинув я. Лілі покрутила головою. — Ці люди відстали в розвитку культури. Не знають, хто вони й куди належать. З одного боку, ця дівчина доволі… неотесана. Недолюблює британців. З другого боку… мабуть, передусім я почував… мені було жаль її.

— Ви жили… як чоловік з жінкою?

— Якщо волієте вжити цей неоковирний вираз… Так. Кілька тижнів. — Лілі поважно кивнула, ніби дякуючи за інтимне признання. — Кортить мені дізнатися, чому вас так цікавить ця справа.

Вона схилила голову набік — так визнають незмогу відповісти на поставлене питання. Цей простий жест був природніший і красномовніший, ніж усілякі слова. Ні, Лілі не знає, чому її так цікавить ця справа. Я повів далі:

— На Фраксосі мені було не з медом. Аж до часу, коли я почав сюди навідуватися. Я був… самотній. Звичайно ж, не кохав… тої дівчини. Просто вона була одна-єдина. І не більш.

— А може, ви їй також видавались одним-єдиним.

Насмішила. Я пирхнув.

— У неї десятки мужчин. Слово чести. А після мого від’їзду вона лигалася щонайменше з трьома.

По білій блузочці нервово бігала зиґзаґами мурашка. Простягнувши руку, я змахнув її. Напевно, дівчина відчула дотик, але не обернулася.

— Я б хотів, щоб ви, Лілі, облишили прикидатися. Либонь, у вашому справжньому житті не раз таке траплялося.

— Ні, — труснула головою Лілі.

— Ви ж не заперечуєте, що живете насправді. Вдавати з себе тонкошкіру панночку — це ж безглуздя.

— Я не хотіла втручатися в чужі справи.

— Ви також розумієте, що я розкусив вашу гру. Ця гра доходить до ідіотизму.

Помовчавши, вона сіла й повернулася лицем до мене. Глянувши на боки, задивилася мені у вічі. Цей допитливий, нерішучий погляд принаймні почасти підтвердив мою правоту. Тим часом невидимий човен підпливав до острова. Явно тримав курс на затоку.

— За нами стежать? — спитав я.

— Тут за всіма стежать, — злегка здвигнула плечима Лілі.

Я роззирнувся, але нічого не зауважив.

— Може, й так. Але нізащо не повірю, що також підслуховують кожне слово.

Спершись ліктями на коліна й обхопивши долонями підборіддя, вона вдивлялася в далечінь за мною.

— Воно десь так, як ускладнені хованки, Ніколасе. Треба впевнитися, чи той, хто має шукати, захотів узяти участь у грі. Тоді треба причаїтися. Бо інакше не буде гри.

— Гри також не буде тоді, коли тебе знайшли, а ти й далі вперто ховаєшся, — зауважив я. — Ви не Лілі Монтґомері. Якщо така особа взагалі існувала.

— Існувала, — кинула на мене оком дівчина.

— Навіть стариган визнає, що ви не Лілі. А чому ви такі певні, що вона справді існувала?

— Бо я сама існую.

— Може, ви її дочка?

— Так.

— Як і ваша сестра-близнючка.

— Я одиначка.