Маг - Джон Роберт Фаулз

вона тільки сама для себе, має сексуальну підкладку. Тільки-но на цьому пляжі Лілі відкрито спробувала зачарувати мене. Цілком певно, що з наказу старигана, а проте за кокетством і пустотливістю крилася інша риса цієї забави — несумісна з ремеслом найманої актриси. Та й саме акторство Лілі ближче до натхненного дилетантства, ніж до професіоналізму. Хоч що ця дівчина робила — все вказувало, що вона належить до мого світу та середовища, має вроджене чуття порядности й наділена суто англійським гумором. З погляду фахівця оті Кончісові сцени, попри вишукану інсценізацію, видавалися скоріше театральщиною в родинному колі, ніж справжнім театром із його достеменною, такою бажаною ілюзією достовірности. Кожний погляд і кожний жарт Лілі підказували, що вона підманює. Зрештою, мене приваблювала саме ця особливість, не тільки врода. Власне, кокетство було зайвиною. Я впіймався ще минулої неділі, і то відразу, як тільки побачив загадкову усмішку Лілі. Коротко кажучи, якщо її роль полягає в тому, щоб мене спокусити, то я таки піддамся на спокусу. Нічого тут не вдієш. Я ж водночас і сластолюб, і авантюрист. Поет-невдаха, що невтомно шукає безсмертя — як не у віршах, то хоча б у ризикових пригодах. Раз уже трапилася хвиля, то треба випити.

І цією хвилею мене несло до Алісон. Її радіограма — все одно, що сіль в оці, коли конче треба добре придивлятися. Я здогадувався, як усе сталося. Мій понеділковий лист дійшов до Лондона в п’ятницю або суботу, коли Алісон якраз відлітала до Греції. Ні на що не було охоти, довелося півгодини нудьгувати в «Елленіконі»[138] — ось і під настрій послала радіограму.

Ця вістка стала вторгненням недоречної реальности у світ насолоди, нападом надуманого, штучного обов’язку на інстинкт. Несила мені покинути острів, несила змарнувати в Афінах аж три дні. Я вкотре перечитав оті злощасні кілька слів. Кончіс, цілком певно, їх теж прочитав, бо не було конверта. Скоріш за все цю радіограму розпечатав у школі Деметріадес.

Отже, Кончіс знає про виклик до Афін. Зміркував, що це та сама дівчина, про яку дізнався від мене, й порадив поплисти до неї. Мабуть, тому-то й поїхав. Щоб анулювати те, що приготував для мене на наступні вихідні. А я ж сподівався, що гостюватиму в нього всі чотири дні канікул, що Алісон не сприйме дослівно моїх млявих запросин.

Я вирішив, як повестися. Нема й мови про те, щоб Алісон приїхала на острів і між нами дійшло до зближення. Хоч що там станеться на нашій зустрічі, та нехай це діється в Афінах. Якщо Кончіс мене запросить, то знайду якусь відмовку й нікуди не поїду. А якщо не запросить, то доведеться піти на запасний варіант — побачення з Алісон. Чи так, чи сяк, а воно вийде на добре.

Мене знову покликав дзвіночок. Пора обідати. Захмелілий від сонця, я зібрав свої речі й поплентав стежкою. Потайки зиркав на всі боки, налаштовувався на нові дії маскарадного спектаклю.

Йдучи поміж шарпаних вітром дерев, я сподівався вгледіти щось незвичайне — наприклад, обох двійнят нараз. Ба ні. Нікого й нічого. Стіл накрито тільки для одної персони. Марії ніде не видно. Муслінова серветка лежала поверх тарамасалати[139], варених яєць і мушмули.

Доїдаючи ці страви на продуві під колонадою, я спекався думок про Алісон і приготувався до всього, що тільки може запропонувати Кончіс. Щоб йому легше пішло, подався через ліс до місця, де минулої неділі читав про Роберта Фоукса. Не взявши з собою книжки, я влігся й заплющив очі.

Розділ 33

Мені не дали задрімати. Не минуло й п’яти хвилин, як щось зашелестіло й запахло сандаловим деревом. Я прикинувся, що сплю. Звук дедалі ближче. Захрускотіла засохла глиця. Ось ноги Лілі спинилися біля самої моєї голови. Шелеснуло гучніше, вона сіла поруч мене. Мабуть, впустить на мене шишку або полоскоче хвоїнкою в носі. Ні, вона почала мало не пошепки декламувати уривок із Шекспіра:

Не бійтеся: цей острів повен звуків І голосів солодких, добровісних. Тут часом сотні інструментів разом Гудуть мені у вуха, а часами, Прокинувшись, я раптом чую голос, І знов мене він ніжно присипляє, — Тоді я бачу в снах розкриті хмари, Що обсипають золотом мене,