Маг - Джон Роберт Фаулз

Ще раз зітхнувши, я простяг руку. Либонь, це принаймні небезпосередня ознака згоди пристати на сказане. Злегка тримаючись за мій зап’ясток, Лілі водила вказівним пальцем по лініях на долоні. Було добре видно зарис дівочих грудей на дні пазухи — молочно-білу шкіру, краєчок спокусливо округлих форм. Моя візаві силкувалася справити враження, що цей утертий вступ до загравання дуже ризиковий, як у панночки, що вирвалася з-під мамусиного догляду. Пальчик ковзав по долоні — невинно й водночас значуще.

— Ви довго житимете, — озвалася Лілі. — Матимете трьох дітей. У сорок років уникнете смерти — мало не певної. Ваш розум стоїть вище, ніж серце. І зраджує його. Ось… Усе своє життя ви часто зраджуєте. То самого себе, то тих, що вас кохають.

— А тепер ви дасте відповідь на те, що я вам оце сказав?

— Долоня каже нам про те, що є. Не пояснює, чому так складається.

— Чи можна мені вам поворожити?

— Я ще не закінчила. Ви ніколи не розбагатієте. Остерігайтеся чорних псів, міцних напоїв і старих жінок. У вас буде багато любовних романів, але кохатимете тільки одну-єдину дівчину. Одружитеся з нею… і заживете щасливо.

— Попри те, що мало не згину в сорок років?

— Цілком можливо, що саме через те. Ось подивіться на цю ділянку, де ви ризикуватимете життям. Після неї лінія щастя значно виразніша.

Випустивши мою кисть, Лілі манірно склала руки на колінах.

— Тепер дайте мені почитати з вашої долоні.

— «Дайте» — це зовсім не те, що «дозвольте».

Вділивши мені науки бонтону, вона трохи поманіжилась і раптом простягла руку. Я вдавав хіроманта. Поводивши пальцем по долоні, спробував цілком усерйоз витлумачити значення ліній — у дедуктивний спосіб Шерлока Гоумза. Але тут не дав би ради навіть цей великий мастак вивідувати в ірландських служниць із Брикстона[136], завзятий любитель плавати в човні й дивитися крізь лупу. Руки Лілі нічим не прикметні, хіба що м’якістю. Хай там хто вона, але цілком певно, що не служниця.

— Щось ви, пане Ерфе, забарилися з вичитуванням.

— Не «пане Ерфе», а «Ніколасе».

— Можете мене звати Лілі, Ніколасе. Не годиться вам цілими годинами гладити мою руку.

— Бачу тільки одне.

— Що саме?

— Що ви набагато розумніші, ніж можна було б подумати, судячи з вашої поведінки.

Лілі висмикнула руку й стала до неї придивлятися, невдоволено закопилившись. Але ця дівчина не з тих, що довго дусаються. На її щоку впало пасмо волосся, вітер надихáв крізь сукню кокетливістю й сласністю, допомагав грати роль когось молодшого, ніж було насправді. Я пригадав, щό саме розповів Кончіс про справжню Лілі. Панночка поруч мене щосили старалась уподібнитися до прототипа. Або ж оповідач навмисно підігнав опис до її рис. Ет, з такою роллю не впоралася б навіть найбільша на весь світ актриса. Лілі знову показала мені долоньку.

— А коли я помру?

— Випадаєте з ролі. Ви ж уже мертві.

Склавши руки, вона задивилася на море.

— А може, в мене нема іншого вибору?

Ого, зовсім іншої заспівала. Її голос забарвився ноткою жалю, якоїсь невиразної бунтівливости. Нотка сучасности, що прозвучала з-поза едвардіанської маски. Я впіймав її погляд.

— Що це означає?

— Він чує все, що ми говоримо. Все знає.

— Ви мусите все йому переповідати? — недовірливо спитав я. Вона покрутила головою. Зрозуміло. Ані не гадає скинути маску. — Та не може бути. Це ж як, телепатично?

— Телепатично і…

Лілі опустила очі.

— І що?

— Більш нічого не можу сказати.

Вона відкрила парасольку, ніби надумалася піти геть. Із кінчиків спиць звисали чорні кутасики.

— Може, ви його коханка?

Обпекла мене оком. Таке враження, що нарешті вдалося вибити її з ролі.

— Інакше й не подумаєш, побачивши вчорашній стриптиз, — додав я. І пояснив: — Я ж тільки хочу втямити, що тут діється насправді.

Лілі звелася й рвучко пустилася через пляж до стежки, що вела до вілли. Я побіг навздогін, заступив їй дорогу. Вона спинилася. Звела потуплені очі, в яких гостро зблис гнів і докір. У голосі забринів мало не шал.

— Навіщо вам тямити? Чи чули ви колись таке слово, як уява?

— Влучно сказано. Але ви попали пальцем у небо.

Холодно глянувши на мою посмішку, вона знову опустила очі.

— Тепер я знаю, чому ви не вмієте писати вірші.

Настала моя черга образитися. Ще в першу неділю я обмовився Кончісу про свої невдачі у творчості.

— Шкода, що я не однорукий. Тоді у вас була б ще одна причина потішатися з мене.

На те Лілі кинула погляд, який, мабуть, відобразив її справжнє «я». Бистрий, але твердий, на якусь мить навіть… Вона повернула голову.

— Я не мала права таке сказати. Пробачте.