Маг - Джон Роберт Фаулз

Усміхнувшись, я похитав головою.

— Цього разу я розгризаю зуб.

— Цього разу він може виявитися справжнім.

— Принаймні я виявив, що всі ваші гральні кості заправлені оловом.

— Отже, ви ніколи не виграєте, — відповів Кончіс і на одному віддиху, швидко повів мову, ніби відчувши, що задалеко зайшов: — Скажу вам одну річ. Є тільки одна правильна відповідь на ваше питання. Вона стосується всього загалом, а зокрема — ваших відвідин ось тут. Я вже її сформулював, коли ви вперше прийшли до мене. Все, що тільки є на світі, — і ви, і я, і всі боги, — породив випадок. Не що інше, а чистий випадок.

Я подивився йому у вічі й нарешті знайшов у них щось, чому можна було повірити. Наче крізь туман, я доходив висновку, що в цьому домашньому спектаклі конче потрібні були моє невігластво, мої чесноти й вади, вся моя особистість. Кончіс звівся й узяв пляшку бренді, яка стояла біля лампи на сусідньому столі. Налив мені повну чарку, хлюпнув собі на денце й, досі стоячи, виголосив тост.

— Вип’ємо за те, щоб ми краще пізнали один одного, Ніколасе.

— Підтримую. — Випивши, я обережно усміхнувся. — Ви не закінчили своєї розповіді.

Дивна річ, він збентежився, ніби забув, про яку оповідь ідеться, або ж вирішив, що вона мені нецікава. Повагавшись, сів.

— Гаразд. Я зупинився на… Ет, неважливо, на чому… — обірвав сам себе Кончіс. — Перейдімо до кульмінації. До миті, коли богам, у яких ми з вами не віримо, луснув терпець від людської гордині.

Відкинувшись на спинку стільця, він повернув голову до моря.

— Як тільки побачу фотографію натовпу китайських селян чи безлічі вояків на параді, як тільки побачу дешеву газетку, напхом напхану рекламою непотребу, що масово випускають, або ж сам цей непотріб у супермаркетах… Як тільки побачу жахіття pax Americana — цивілізацій, що через перенаселення й низький рівень освіти приречені нидіти із сторіччя на сторіччя… Передо мною зразу ж постає де Декан. Як тільки побачу, що людям бракує простору й милосердя, зразу ж згадую мого приятеля. Можливо, в далекій прийдешності, через багато тисяч років, існуватиме світ, у якому будуть тільки такі замки, як у де Декана, і такі люди, як він. Ці люди виростатимуть не на гнилому гної нерівности й визискування, їх породить еволюція — така сама впорядкована й керована, як маленький світ де Декана в Жівре-ле-Дюку. Знову запанує Аполлон. А Діоніс повернеться до пітьми, з якої вийшов.

…Ого, аж так? Я побачив сцену з Аполлоном у зовсім новому світлі. Як декотрі сучасні поети, Кончіс очевидячки спробував одним символом покрити десять різних значень.

— Якось один із слуг привів до замку дівчину. Де Декан почув її сміх. Не знаю, як воно сталося… чи то вікно було відчинене, чи то вона зайвого випила… Господар наказав з’ясувати, хто посмів впровадити в його володіння живу, справжню коханку. Виявилося, що це один із шоферів. Син автомобільної ери. Де Декан звільнив його й незабаром поїхав погостювати в Італії.

Якось уночі мажордом замку Жівре-ле-Дюк почув запах диму. Вийшов подивитись, у чому річ. Полум’я охопило середину будівлі й одне крило. Господаря не було вдома, тож більшість слуг розійшлася по домівках у сусідніх селах. Ті кілька, що ночували в замку, заходилися носити відра з водою й гасити це море вогню. Спробували викликати pompiers[130], але хтось перетяв телефонний провід. Коли пожежники нарешті приїхали, було вже запізно. Полотна зморщилися, книжки згоріли на попілець, фарфорові речі порозколювалися, монети розплавилися, дорогі інструменти, меблі, ляльки-автомати разом із Мірабель обвуглилися, знівечилися. Залишилися тільки рештки стін. Не було що відбудовувати.

На той час я теж був за кордоном. Рано-вранці у флорентійському готелі де Декана розбудили й сказали, що сталося. Він негайно поїхав додому. Кажуть, навіть не дійшов до ще задимленого пожарища. Рушив назад, здалеку побачивши, що наробив вогонь. За два дні де Декана знайшли мертвим у спальні його паризького помешкання. Він зажив величезну дозу снодійного. Його лакей розповів мені, що на обличчі небіжчика застигла глузлива усмішка. Лакеєві стало моторошно від неї.

Я повернувся до Франції за місяць після похорону. Мама була в Південній Америці, й я нічого не знав аж до самого приїзду. Одного дня мене викликали адвокати де Декана. Я припустив, що мені у спадок перепав клавесин. Так і було. Більше — всі клавесини, що вціліли. Окрім того… але ви, мабуть, уже здогадалися.

…Кончіс перервав мову, ніби даючи мені час здогадатися. Я нічого не сказав.

— Він заповів мені не весь маєток, але цей спадок став скарбом для тодішнього молодика, що жив на материні кошти. Спершу я не повірив. Знав, що де Декан симпатизував мені й наші стосунки були десь такі, як у дядька й небожа. Але стільки грошей… І то завдяки випадку. Бо я грав біля відчиненого вікна. Бо якась селяночка дуже вже гучно сміялася…

…На якусь мить оповідач замовк.

— Але я пообіцяв вам зацитувати п’ять слів, які де Декан залишив мені на додачу до клавесинів, грошей і споминів. То був не лист. Коротка фраза по-латині. Я так і не зміг з’ясувати, звідки вона походить. Звучить так, як уривок із перекладу грецького тексту. Іонійського чи александрійського. Ось вона. Utram bibis? Aquam an undam? Що п’єш? Воду чи хвилю?

— Він, мабуть, пив хвилю?

— Всі ми п’ємо і перше, і друге. Де Декан вважав, що завжди треба ставити це питання. Воно слугує не