Маг - Джон Роберт Фаулз

руку суперінтендант. Навколо замку розлягався парк, більший від ось цього острова. З віддалі багатьох миль було видно криті блакитним шифером вежі й білі мури. Пам’ятаю, як мені було ніяково, коли по кількох місяцях нашого знайомства я вперше відвідав Жівре-ле-Дюк. Це було в жовтні, з полів Шампані давно вже зібрали збіжжя. Все оповивала голубувата імла, осінній серпанок. Мене привезли автомобілем із вокзалу, допровадили розкішними сходами до призначеної мені кімнати, а точніше — до кількох кімнат, відтак запросили зійти в парк до пана графа. Всі слуги були схожі на нього, такі самі мовчазні й похмурі. При ньому не було чутно сміху. Ані тупоту ніг на бігу. Ані галасу, ані гомону. Тільки тиша і порядок.

Я йшов за лакеєм через величезний англійський сад за замком. Рівненькими жорствяними доріжками, вздовж букових живоплотів, повз статуї, а тоді через дендрарій вниз, до невеликого озера. Ми добралися до берега, й стало видно чайний будиночок у східному стилі. Він стояв за кількасот ярдів звідси на мисі, понад гладким плесом, за плетивом гілля з осіннім листям. Лакей вклонився, й далі я йшов сам. Стежка попровадила навколо озера, через струмок. Не було вітру. Туман, тиша й гарний меланхолійний спокій.

Я підійшов до цього будиночка по траві, й де Декан не міг почути моїх кроків. Він сидів на килимку, споглядаючи на озеро. На зарослий вербами острівець. На декоративних гусей, що плавали на воді, немовби намальовані на блакитному шовку. Голова європейця й тіло в японській одежі. Ніколи не забуду тої миті. Тої… як би мені точніше висловитися… не мізансцени, а радше mise en paysage[117].

У цьому парку було повно декорацій, що створювали розмаїте тло. Невеликий античний храм, ротонда. Англійський сад, мавританський. Та в моїх споминах де Декан завжди сидить на татамі, зодягнений у просторе кімоно. Сірувато-блакитне, як імла. Еге ж, усе це штучне й надумане. Але у світі, цілковито залежному від запеклої боротьби за виживання економіки, більш чи менш штучним видаватиметься кожний вияв елеґантности й екстраваґантности.

Впродовж цих перших відвідин я, як потенційний соціаліст, ходив дуже прикро вражений. І зачарований — як homme sensuel[118]. Жівре-ле-Дюк був не чим іншим, як гігантським музеєм. Незліченні експозиції — картин, порцелянових виробів, усіляких objets d’art[119]. Багатюща бібліотека. Неперевершена колекція старовинних клавішних інструментів. Клавесини, спінети, клавікорди, вірґінали. Лютні, гітари. Годі було вгадати, що тебе чекає наступної хвилини. Зала з бронзовими скульптурами епохи Відродження. Шафа з витворами Бреґе[120]. Стіна полиць з прегарним руанським і неверським фаянсом. Арсенал. Засклена шафка з грецькими і римськими монетами. Я міг би до ранку вести перелік, таж господар присвятив усе своє життя колекціонуванню. Самих тільки буллівських[121] і різенерських[122] меблів вистачило б, щоб обставити зо шість палациків. Як гадаю, що з усім цим добром у наші часи могла б зрівнятися тільки Гертфордівська колекція[123]. До слова, коли її поділили між спадкоємцями, де Декан придбав чимало чудових речей із частини спадку, що перепала Саквіллю. Він мав право першости на купівлю, дістав його від фірми Зеліґмана[124]. Безперечно, мій казково багатий приятель колекціонував тільки задля самого колекціонерства. Тоді мистецтво ще не встигло стати галуззю товарного ринку.

Під час одного з пізніших візитів де Декан повів мене до замкненої на ключ ґалереї. Він мав там цілий набір автоматів — ляльок, серед яких були заввишки з людину. Вони неначе вийшли — чи то пак вирвалися — з повістей Гофмана. Диригент невидимого оркестру. Два вояки на дуелі. Примадонна, з уст якої дзенькітливо звучить арія із «Служниці-пані»[125]. Панна, що присідає в реверансі перед схиленим в уклоні паничем, а тоді танцює з цим кавалером млявий примарний менует. Та стрижнем цього збору була Мірабель, la Maîtresse-Machine — механічна коханка. Гола намакіяжена жінка з шовковою шкірою. Накручена й пущена в рух, вона клалася навзнак на старе ложе із запоною, розкидала зігнуті в колінах ноги й розкривала руки. Лігши на ній, живий мужчина опинявся в міцних, на певний час нерозчіпних обіймах. Де Декан цінував її передусім за пристрій, що не давав поставити роги власникові ляльки. Якщо не повернути важільця на потилиці, то руки обіймають дедалі міцніше й стискаються, як лещата. А тоді сильна пружина виштовхує стилет у перелюбникове підчерев’я. Цю огидну цяцьку змайстрували в Італії на початку дев’ятнадцятого сторіччя. Для турецького султана. Показавши на ділі таку «вірність», де Декан обернувся до мене й сказав: «C’est ce qui en elle est le plus vraisemblable». Ось ця її властивість найближча до життєвої правди.

…Я скоса глипнув на Лілі. Вона задивилася на свої долоні.

— Мій приятель держав мадам Мірабель під замкόм. А в його приватній капличці була, як на мій смак, ще непристойніша штука. Вона лежала в розкішному ковчегу часів раннього Середньовіччя. Дуже подібна до засохлої голотурії — морського огірка. Без найменшого натяку на глузливість, де Декан