Маг - Джон Роберт Фаулз

— Чи подобається вам Моріс?

— Я з ним тільки втретє зустрівся. — Здається, Лілі сподівалася, що я поведу далі. — Я вдячний йому за гостинність. Особливо…

Вона обірвала мою похвалу.

— Ми всі його дуже любимо.

— Хто це «ми»?

— Я й інші гості.

Слово «гості» прозвучало так, ніби його написали в лапках, а тоді прочитали.

— «Гості» — це трохи не те означення.

— Моріс не любить слова «привид».

Я усміхнувся.

— А як він ставиться до слова «актриса»?

Відчувалося, що вона ані не гадає поступитися й вийти з ролі.

— Всі ми актори й актриси, пане Ерфе. І ви теж.

— Звичайно. На сцені світу.

Усміхнувшись, Лілі опустила очі.

— Потерпіть.

— Ні з ким іншим я не міг би бути таким терплячим і легковірним, як з вами.

Погляд Лілі ширяв понад морем. Тон її голосу раптом став тепліший і щиріший. Не той, якого вимагала роль.

— Йдеться не про мене. Про Моріса.

— Гаразд. І з Морісом потерплю.

— Свого часу ви все зрозумієте.

— Це обіцянка?

— Це передбачення.

На столі щось забряжчало. Лілі глянула позад себе, тоді мені у вічі. На її обличчі був той самий вираз, що й тоді, на порозі концертної зали: смішливий, змовницький, а тепер ще й прохальний.

— Прошу вас і далі вдавати.

— Згода. Але тільки при ньому.

Лілі взяла мене під руку, і ми рушили до Кончіса. Він запитально звів голову.

— Містер Ерфе ловить усе на льоту.

— Я дуже радий.

— Усе буде гаразд.

Усміхнувшись мені, вона сіла й ненадовго задумалася, підперши рукою підборіддя. Кончіс налив Лілі келишок м’ятного лікеру-крему, й вона трішки надпила. Він кивнув на конверт, що лежав на моєму стільці.

— Це маніфест. Я довго його шукав, поки знайшов. Потім прочитаєте. Там у кінці є дуже вагома критична заувага критика-аноніма.

— Я й далі любив музику, принаймні вправлявся в ній. Ось цей плеєлівський клавесин колись стояв у нашому паризькому помешканні. Одного теплого весняного дня, десь у тисяча дев’ятсот двадцятому, я знічев’я награвав біля відчиненого вікна. І тут подзвонили у двері. Прийшла служниця й сказала, що якийсь пан хоче поговорити зі мною. Уже стоячи за її плечима, цей пан уточнив: не поговорити, а послухати гру на клавесині. Він мав таку незвичайну зовнішність, що я не зважав на безцеремонність вторгнення. Років під шістдесят, високий на зріст, бездоганно вбраний, з ґарденією в петлиці.

…Я кинув погляд на Кончіса. Він відвернувся від нас і снував спогади, як звик був, вдивляючись у море.

Лілі прудко, крадькома притисла пальця до вуст.

— Зразу впало в око, що цей непроханий гість дуже похмурий. Під княжою гідністю крилася глибока скорбота. Як у Жуве[114], тільки без іронії цього актора. Згодом виявилося, що це не такий уже нещасник, на якого скидається. Нічого не пояснивши, він сів у крісло й став слухати мою гру. А коли музика закінчилася, кинув слово-два, взяв свого капелюха та ціпка з бурштиновою головкою…

…Я вискалився. Зауваживши це, Лілі докірливо опустила очі. Не відповіла усмішкою.

— …вручив мені візитівку й запросив до себе в гості наступного тижня. З візитівки я дізнався, що це граф Альфонс де Декан. Умовленого дня я прийшов до його апартаментів — величезних, обставлених із суворою й стриманою вишуканістю. Слуга провів мене до вітальні. Вставши, граф привітався й тут же, без зайвих слів, потягнув мене до сусідньої зали. Там стояло зо п’ять чудових старовинних клавесинів, що могли б бути музейними експонатами як інструменти і як мистецькі твори. Де Декан запропонував мені випробувати кожен з них, а тоді заграв сам. Не так вправно, як я тоді. Але цілком непогано. Потім запросив перекусити. Сидячи на булярівських[115] стільцях, ми поважно споживали мареннські[116] устриці й запивали мозельським, що походило, як сказав сам господар, із його власного виноградника. Так почалася наша дуже й дуже незвичайна дружба.

Хоча впродовж багатьох місяців я часто зустрічався з де Деканом, але дізнався про нього небагато. Він ніколи не говорив про себе та про своє минуле. Відбивав усяку охоту розпитувати. Я тільки довідався, що його рід походить з Бельгії. Що він великий багач. Що майже ні з ким не приятелює й зовсім не має родичів. І що він жінконенависник, хоч і не гомосексуаліст. Прислуговували йому тільки чоловіки, а про жінок він згадував рідко і з відразою. Де Декан стало проживав не в Парижі, а на сході Франції, у великому замку Жівре-ле-Дюк, що його наприкінці сімнадцятого століття збудував якийсь нечистий на