Маг - Джон Роберт Фаулз

Згасло тьмяне світло. Ще можна було розрізнити дві бліді тіні. Вони подалися до лісу дуже вже поспішно, суто по-людському. Немов актори, що квапляться зійти зі сцени, поки не засвітили в залі.

Лілі поворухнулася. Ніби хотіла відвернути мою увагу від цієї прозаїчної картини.

— Перепрошую. Я на хвилинку.

Вона підійшла до Кончіса, нахилилася й щось зашепотіла йому на вухо. А я знову подивився на схід. До лісу наближався темний обрис. Це сатир. Від колонади долинула шамотня. Хтось наткнувся на стільця, й ніжки скреготнули по підлозі. Четверо акторів, два освітлювачі… постановка цієї інсценізації та інших тепер видавалася такою ж химерною, як і самі надприродні явища. Я силкувався зміркувати, що пов’язує тільки-но розіграний спектакль із стариганом біля готелю (може, наша зустріч була чимсь на зразок прологу). Слухаючи Кончісову розповідь, я гадав, що розкусив її героя, названого де Деканом. Насправді мова велася про Кончіса й мене. Надто вже виразна паралель, тут не могло йтися про щось інше. «Відбивав усяку охоту розпитувати…», «майже ні з ким не приятелює й зовсім не має родичів…», «наскільки я не дозрів до того, щоб судити де Декана…» Але як усе це допасувати до міфологічної інсценізації?

Очевидно, це була спроба повторити одне із «найскандальніших втілень», описаних у «Le Masque Français». Якщо так, то з неї можна було б посміятися, як і з усякого намагання реанімувати безглузді спіритичні штучки. Що далі, то прикріше відгонили непристойністю Кончісові дивертисменти. Нагота, гола дівчина, пеніс… Либонь, рано чи пізно мене самого запросять узяти участь в ігрищах, а наразі втаємничують, готують до якихось ще темніших пригод. Невідомо, що це буде — таємне братство, культ, однак у ньому Міранда нічого не вирішуватиме, там пануватиме Калібан. Водночас мене гризла незбагненна заздрість до людей, що бозна-звідки вигулькнули й увірвалися на «мою» територію, що змовилися проти мене, що знали більше, ніж я. Можна було б задовольнитися роллю глядача й дозволити, щоб ці дедалі чудніші й моторошніші сцени пропливали повз мене, як кадри фільму повз публіку в кінозалі. Припустивши це, я зразу ж зауважив, що таке порівняння кульгає на обидві ноги. Ніхто не будуватиме кінотеатру для публіки в одній особі, хіба що наперед запланує використати цю особу в якійсь дуже незвичайній справі.

Нарешті Лілі припинила перешіптуватися з Кончісом, випростувалася й підійшла до мене. Тепер у її очах проглядається умисність. Безперечно, цій дівчині цікаво дізнатися, як я дивлюся на останній сценічний витвір. Я усміхнувся й хитнув головою. Дав зрозуміти, що я під враженням, але не піддався на вудочку… Постарався показати, що я не шокований і не наляканий. Вона теж усміхнулася.

— Пора мені йти, пане Ерфе.

— Поздоровте своїх приятелів з успіхом цієї вистави.

Лілі вдала, що ці слова застукали її зненацька. Повіки сіпнулися. Вона знала, що піддражнюю її.

— Ви ж, очевидно, не вважаєте, що це звичайна собі вистава?

— Облиште її, — м’яко сказав я.

Вона не відповіла. Трохи іронічно зиркнула, злегка прикусила губу, торкнулася сукні й зобразила кніксен.

— Коли ми побачимося?

Не повернувши голови, Лілі кинула оком на Кончіса. Ще раз дала зрозуміти, що ми в змові.

— Це залежить від того, коли мене знову розбудять із незапам’ятного сну.

— Сподіваюся, це станеться дуже скоро.

Лілі притулила до вуст віяло, як раніше щіточку для рекордера, крадькома кивнула на Кончіса й зникла у віллі. Провівши її поглядом, я підійшов до стола й спинився навпроти Кончіса. Він начебто вже розворушився із заціпеніння. Чорні фосфорні очі впивалися, немов п’явки, глибше, ніж завжди. Так дивиться науковець, перевіряючи результати експерименту й фізичний стан піддослідного кролика, а не господар, який сподівається на похвалу від гостя, розваживши його мальовничим видовищем.

З-за стільця я дивився на Кончіса згори вниз, розтягнувши губи в скептичній усмішці, вже випробуваній на Лілі, хоча відчував, що він зауважив моє сум’яття. Очевидно, він уже не сподівається, щоб я повірив у те, що мені підсовують. Я сів, Кончіс не зводив з мене очей. Довелося щось та й сказати.

— Якби я знав, щό все це означає, то мав би ще більшу втіху.

Догодив гість господареві. Він сперся на спинку стільця й усміхнувся.

— Дорогий Ніколасе, люди повторюють ці слова ось уже десять тисяч років. Звертаються до богів, яких поєднує одна спільна риса: жоден з усього сонму не дав відповіді.

— Боги не існують, тому й відповіді нема. А ви ж то існуєте.

— Не хочу втручатися там, де навіть боги безсилі. Не думайте, що я завжди знаю відповідь на питання. Далеко не завжди знаю.

Глянувши на личину добросердя, яку тепер прибрав мій співрозмовник, я тихо спитав:

— Чому саме я?

— А чому взагалі хтось? Чи щось?

Я тицьнув пальцем позад нього, на схід.

— Це ж як, усе затіяно тільки задля того, щоб дати мені урок теології?

Кончіс тицьнув пальцем у небо.

— Як гадаю, ми згодимося ось на чому. Якби якийсь бог створив усе тільки задля того, щоб дати нам урок теології, то це означало б, що творцеві катастрофічно бракує і фантазії, і чуття гумору. — Витримавши паузу, він додав: — Якщо