Маг - Джон Роберт Фаулз

— Ходімо.

Я дався запровадити на східний кінець тераси, де ми раніше стояли. Лілі вдивлялася в дерева, а я в її профіль.

— Хтось щось наплутав з метафорами.

Не змігши стримати усмішку, дівчина легко стиснула мою долоню.

— Поводьтеся чемно. Спостерігайте.

Жорства, просіка, дерева. Нічого незвичного.

— Мені ж нічого не треба, крім програми спектаклю.

— Не будьте занудою, пане Ерфе.

— Називайте мене, будь ласка, Ніколасом.

Не знати, що на те відповіла б Лілі. Не встигла. З якогось місця між віллою та Маріїною хаткою кинуто пучок світла. Не дуже яскравого. Мабуть, від електричного ліхтарика. Світло вихопило з пітьми постать, що нерухомо, ніби мармурова статуя, стояла на краю лісу, за якихось сімдесят кроків звідси. Я оторопів, розгледівши, що це голий чоловік. З такої відстані можна було розрізнити чорне волосся на лобку й бліду стеблину члена. Високий, добре збудований парубійко, цілком підхожий для ролі Аполлона. Очі видавалися дуже вже великі, ніби підмальовані. На голові щось відблискувало золотом. І лавровий вінець. Красень стояв нерухомо, повернувшись до нас лицем і тримаючи в правій руці, трохи побіч стану, ріжок завдовжки з ярд — вузький півмісяць з мерехтливим кінцем. Мене вразила неприродна білина шкіри, мало не фосфоричної у слабкому промінні. Здавалося, що на тіло, як і на обличчя, накладено грим.

Я озирнувся. Кончіс як сидів, так сидить. Лілі розглядає красеня безпристрасно, але уважно, ніби побувала на репетиції, а тепер їй цікаво побачити, чи вдалася вистава. Мені перехотілося жартувати. Прикро вразило не так безглузде комедіантство, як відкриття, що в «Бурані», крім мене, є й інші молоді чоловіки. Цю різницю я зразу відчув.

— Хто він?

— Мій брат.

— А я гадав, що вам належить бути одиначкою.

Аполлон підняв ріжка до губ і затрубив на іншій ноті — протяжній і понукувальній, неначе скликав заблудлих гончих псів.

— Усе це діється в іншому світі, — повільно проказала Лілі, не зводячи з нього очей. І, поки я силкувався на ще одну шпигачку, тицьнула пальцем ліворуч, на хатку. Із темної прогалини, де губилася серед дерев дорога до вілли, виринуло щось світле. Промінь ліхтарика перескочив на… так, на дівчину, теж голу, якщо не врахувати античних сандалів із шнурівками до колін. А може, й не зовсім голу. Або лобок поголений, або на ній трусики тілесної барви. Або ж і перше, і друге. Волосся укладено у класичний вузол на потилиці, тіло та обличчя, як і в Аполлона, неприродно білі. Дівчина бігла так прудко, що я не встиг придивитися до всіх подробиць будови. Наближаючись до нас, вона оглянулася. Її переслідували.

Пробігши між Аполлоном і нами, вона досягла стежки, яка вела до моря. Тоді з’явився третій персонаж — ще один чоловік. Він вигулькнув звідти ж, що й дівчина. Перебраний сатиром, одягнений у якісь волохаті рейтузи, щоб ноги здавалися козлячими. Голову, як і належить, оздоблюють борода й короткі товсті роги. Оголений тулуб темний, майже чорний. Доганяючи втікачку, він підбіг ближче до тераси, і тут я отетерів. Із його паху випинався чималий прутень. Під вісімнадцять дюймів завдовжки, дуже вже великий як на те, щоб справити реалістичне враження, однак у сам раз як на те, щоб добряче покоробити. Мені раптом згадався малюнок на питтєвій чаші, що стояла в концертній залі, згадалася даль, що простяглася між мною і батьківщиною. Найшли непевність і спантеличення; я почувся набагато наївнішим і простодушнішим, ніж той, кого досі полюбляв удавати. Скоса зиркнувши на дівчину, що стояла поруч, я помітив, що на її вустах тремтить легка усмішка, знак збудження від жорстокости — хай навіть театральної, а мені воно все одно прикре. Тим більш, що ціла прірва відділяє його від едвардіанського «іншого світу», до якого належить одежа на цій панні.

Я перевів очі на німфу, на її білі плечі, розвіяне волосся й непевні від втоми ноги. Вона зникла в лісі на приморському схилі. Несподівано, з разючим театральним ефектом — coup de théâtre — з-за нас упав ще один пучок світла, набагато яскравішого. Там, де тільки-но зникла німфа, на горбку біля провалля, стояла ще одна постать, що вражала дужче, ніж усі попередні, — жінка в хітоні шафранової барви. Криваво-червона оторочка сягала колін. Чорні котурни контрастували з оголеними по плечі руками, срібні поножі надавали понурого ґладіаторського вигляду. Така сама неприродно біла шкіра, розріз очей подовжено чорною тушшю, волосся укладено на маківці, по-античному й по-зловорожому. За плечима срібний сагайдак, у лівиці срібний лук. Було щось моторошне в її спотвореному гримасою обличчі, в усій поставі.

Якусь хвилину ця переповнена холодною люттю жінка не рухалася, грізно загородивши дорогу. Відтак сягнула вільною рукою за спину й по-зміїному метко вихопила стрілу із сагайдака. Але поки ставила її на тятиву, промінь переметнувся на застуканого зненацька сатира. Спинившись, він театрально жахнувся: відкинув руки назад і відвернув голову, а однак штучний — гагатово-чорний у яскравому світлі — пеніс досі стирчав. Хоч не натуральна, зате драматична поза. Сніп проміння знову впав на богиню. Вона натягла тятиву до відмови й пустила стрілу, що вмить зникла в пітьмі. Зразу ж освітило сатира. Він стискав стрілу — богинину чи якусь іншу, що стриміла проти серця. Повільно опустився на коліна, гойднувся й боком звалився на каміння й чебрець. Яскравий промінь затримався на його тілі, ніби наголошуючи на тому, що прийшла смерть, а тоді померк до темноти. Ззаду, досі в тому самому тьмяному світлі, незворушно стояв Аполлон, білий мармуровий привид, божественний суддя, розпорядник арени. Сяжнистою ловецькою ходою йшла