Маг - Джон Роберт Фаулз

— Ет, дрібниці. Позувала в чому мама родила. Задля сміху. І пішов поговір.

— На якому факультеті?

М’яка усмішка.

— Іншим разом розповім. Не тепер.

— Але ви вчилися в Кембриджі? — Жулі неохоче кивнула. — Щасливий той Кембридж.

Після короткої мовчанки Жулі тихо озвалася:

— Ніколасе, він дуже прозірливий. Якщо я розкажу більше, ніж вам належить знати, він відразу про це дізнається.

— Він же, мабуть, не сподівається, що я повірю в його байки про Лілі.

— Не сподівається. Можете не вдавати, що вірите.

— Невже і це передбачено сценарієм?

— Так. Певною мірою. — Вона глибоко зітхнула. — Невдовзі вашу довірливість піддадуть ще важчому випробуванню.

— Коли?

— Наскільки я його знаю, не мине й години, як ви поставите під сумнів усе, що я вам зараз сказала.

— Це він керував човном?

Жулі кивнула.

— А тепер, мабуть, стежить за нами. Чекає, поки настане час на його репліку.

Обережно звівши голову, я подивився позад Жулі — на дерева, що застували віллу. Не озирнувся, хоча й кортіло. Нікого не зауважив.

— Скільки в нас ще часу?

— Не хвилюйтеся. Це значною мірою залежить від мене.

Нахилившись, вона зірвала галузку з кущика материнки біля лавки й вдихнула аромат. Я блукав оком між деревами на схилі, шукаючи ознак чогось чужорідного — чи за барвою, чи за рухом. Самі тільки дерева, потайний ліс. Певна річ, Жулі спритно запобігла дуже багатьом питанням, які мені кортіло поставити, зате відповіді, хоч і не багаті на факти, розкривали її психіку й психологію… Поставав образ дівчини, яка, попри свою вроду, трохи скидається на синю панчоху і керується розумом, а не інстинктами, а проте в її єстві раз по разу дражливо дає себе відчути щось таке, що запало в сплячку й дожидається, поки його розбудять. Либонь, університетські спектаклі допомагали їй відводити душу. Видно, що ця дівчина й досі веде щось схоже на акторську гру, але це своєрідний самозахист, засіб приховати почуття до мене.

— Здається, одна з сюжетних ліній вимагає зіграности, — сказав я. — Не обійтися без репетицій і дискусій.

— Яка саме?

— Та, що стосується вас і мене.

Жулі розгладила спідницю на коліні ноги, закинутої на другу ногу.

— Не тільки вас сьогодні ошелешили. Дві години тому я дізналася про вашу пасію з Австралії.

— Там внизу я сказав вам щиру правду. Виклав усе, як є.

— Перепрошую за те, що я дуже вже настирливо випитувала. Це звичайнісінька…

— Кажіть далі.

— Звичайнісінька підозра. Що ви захотіли поморочити мені голову.

— Якщо мене запросять сюди, на віллу, то нізащо не поїду до Афін. — Жулі змовчала. — Так і передбачено сценарієм?

— Десь так, — знизала вона плечима. — Це вже як Моріс постановить. — Глянула мені в очі. — Ми теж, як і ви, тільки мухи в його павутині. — Усміхнулася. — Скажу вам відверто. Він мав намір вас запросити. Але за обідом попередив, що може й передумати.

— Я гадав, що він поїхав до Нафпліона.

— Та ні. Весь день був на острові.

Я задивився на Жулі, що крутила в пальцях галузку материнки.

— Повернімося до того, про що я повів річ. У першій дії вам, безперечно, належало сподобатися мені. Як не крути, а така була мета. Може, ви теж зав’язли мухою в павутинні, але ця муха ще й править за приманку на гачку.

— Дуже вже неприродною видається така муха.

— Інколи риба краще ловиться на штучну приманку.

Опустивши очі, Жулі не відповіла.

— У вас такий вигляд, ніби мені не варто було говорити про це.

— Ні, я… ви маєте рацію.

— Якщо цю роль вам накинули, то так і скажіть.

— Хай там як відповім — хоч підтверджу, а хоч заперечу, та в кожному разі не скажу всієї правди.

— І як нам далі бути?

— Так, ніби ми зустрілися випадково, а не з чиєїсь волі.

— А саме?

Жулі завагалася. Надто вже зосереджено обривала листочки з галузки.

— Мабуть, варто було б не підганяти подій, щоб я вас краще пізнала.

Я згадав ранкову сцену на пляжі. Жулі, як видно, хотіла наголосити, що її справжнє «я» не потерпить понукування. А тепер треба їй показати, що я це зрозумів. Я нахилився, обпершись ліктями на коліна.

— Це все, що я хотів дізнатися.

— Очевидно, — помалу проказала вона, — що я мала стати для вас єдиною причиною приходити сюди.

— Ви вже стали.

— Ще одна річ мене гризе… — Жулі зніяковіла. — Що ж, раз уже дійшло до такого, то не стану водити вас за ніс.

Вона змовкла, а я