Маг - Джон Роберт Фаулз

— Мабуть, так.

— Цій дівчині, як незвичайній пацієнтці, загрожувала доля потвори, експоната на отих медичних балаганних конференціях і конґресах. Стараюся вберегти її від такого.

Мої думки повернули в інший бік. Жулі попередила, що мою легковірність піддадуть серйозному випробуванню. Не вірилося, що дівчина, з якою я недавно розпрощався, потерпає від важкої душевної недуги. Еге ж, вона брехуха, але аж ніяк не прославлена маніячка.

— Чи можна спитати, чому ви так зацікавилися Жулі?

— Причина дуже проста й не має нічого спільного з медициною. Її батьки — це мої давні друзі. Вона мені не тільки пацієнтка, Ніколасе, але й хрещена дочка.

— А я гадав, що ви втратили всі зв’язки з Англією.

— Вони живуть не в Англії. У Швейцарії. Там вона й перебуває більшість часу. У приватній клініці. На жаль, не можу віддавати їй весь свій час.

Майже фізично відчувалося, які зусилля волі він докладає, щоб я повірив. Я опустив очі, а тоді трохи насмішкувато глянув на нього.

— Добре, що ви це розповіли, бо я вже ладен був поздоровити вас із вдалим вибором талановитої молодої актриси.

Насторожившись, він несподівано гостро, мало не люто зиркнув на мене.

— Це не вона, часом, підкинула вам таку думку?

— Ну що ви.

Але він не повірив, та й не мав на те підстави. На мить схилив голову, звівся, підійшов до краю колонади й задивився в далину. Тоді обернувся з поступливою усмішкою.

— Як бачу, мене випереджують події. Перед вами вона виступила в новій ролі. Так чи ні?

— Про цю роль вона нічого не сказала.

Кончіс допитливо придивлявся до мене, а я відповідав байдужим, незворушним поглядом. Він сплеснув у долоні, ніби картаючи себе за недалекоглядність. Тоді повернувся до свого стільця й сів.

— По-своєму маєте рацію, Ніколасе. Я не вибирав її на головну роль, як ви зволили висловитися. Але вона справді талановита актриса. Дозвольте нагадати вам, що в історії криміналістики було кілька віртуозних шахраїв-шизофреніків, що володіли даром переконувати. — Кончіс нахилився над столом, обхопивши долонями лікті. — Не заганяйте Жулі в кут. Бо інакше вона стане городити брехню за брехнею, аж поки вам голова спухне. Вам, здоровому, це дрібниці. А для неї таке може означати рецидив хвороби. І тоді підуть нанівець усі роки лікування.

— Чому б ото вам та не застерегти мене раніше?

Він ще трохи поприглядався й нарешті відвів очі.

— Так. Маєте рацію. Треба було застерегти. Видно, я прорахувався.

— Це ж чому?

— Занадто налягати на правду — таке могло б зашкодити нашим маленьким і, запевняю вас, клінічно доцільним забавам.

На якусь мить Кончіс завагався, однак повів далі:

— Багато кому з нас, психіатрів, віддавна муляло те, що традиційний метод лікування психічних хвороб параноїдальної групи по-парадоксальному абсурдний. Пацієнт потрапляє в умови, де його ненастанно випитують, наглядають за кожним його кроком і таке інше. Звичайно, мені можуть заперечити, що все це роблять йому ж таки на користь. Але насправді воно обертається користю для суспільства. На ділі така тупа стаціонарна терапія часто дає основу й поживу манії переслідування. Я стараюся створити такі умови, в яких Жулі могло б видаватися, що вона керує ходом подій. Умови, в яких вона не почувається гнаною… цілковито залежною від чужої волі. Гуртом ми навіваємо їй цю ілюзію. Час від часу я прикидаюся, що сам гаразд не орієнтуюся в подіях і мене легко водити за ніс.

Тоном голосу він давав мені зрозуміти, що я не дуже-то кмітливий, якщо не зумів сам здогадатися, в чому річ. А тепер я почувався ні в сих ні в тих і, як часто бувало під час розмов із хазяїном вілли, не знав, що й гадати. Чи то «Лілі» справді шизофренічка, чи то її шизофренія — це тільки нова маска в спектаклі.

— Перепрошую, — сказав я. — Кончіс звів руку. Добряк. Мовляв, нема чого перепрошуватися. — Ось чому ви забороняєте їй виходити за межі мису Бурані.

— Саме тому.

— А чи не могла б вона вийти… — я глипнув на жаринку своєї сигарети, — під чиїмсь наглядом?

— Юридично Жулі неосудна. Я взявся її опікувати. Щоб ніколи не потрапила в божевільню.

— Але ж ви дозволяєте їй гуляти, де заманеться. Вона будь-коли може втекти.

Він заперечив, сіпнувши головою.

— Такого не може статися. За нею завжди невідступно ходить санітар.

— Санітар?

— Він дуже потайний. Якби тримався коло Жулі відкрито, особливо тут, то тим самим діяв би їй на нерви, тому він зазвичай не показується. Колись ви його побачите.

Це, либонь, той з шакалячою маскою на голові. Щось тут не сходиться. Дивна річ, я був майже певен, що й Кончіс це відчуває. Востаннє я грав у шахи добрих кілька років тому, але ще не встиг забути такої закономірности: що сильніший шахіст, то охочіший підступно жертвувати фігури. Мене тепер випробовують не на легковірність, а на недовіру.

— Тому ви держите Жулі на яхті?

— На яхті?

— Я припустив, що вона там живе.

— Це її маленька таємниця. Не варто