Маг - Джон Роберт Фаулз

— Якщо так, тоді я вам не помічник у «Бурані».

— Ви могли б удвох бути моїми помічниками.

— Вона не покине своєї роботи. Зрештою, я й не гадаю з нею миритися, — сказав я й докинув: — Але все одно дякую.

— Гаразд. Майте на увазі цю пропозицію.

Він різко відвернувся й відійшов, ніби образився на мене. Вхопивши мотику, я став зганяти своє роздратування. За наступних сорок хвилин мур став схожий на себе колишнього. Я заніс інструменти до повітки за хатою й повернувся до вілли. Кончіс спокійно сидів під колонадою, читаючи грецьку газету.

— Готово? Дуже дякую.

Я зробив останню спробу.

— Пане Кончісе, ви хибно уявляєте мої стосунки з колишньою симпатією. Це був такий собі романчик, яких багато. Він уже в минулому.

— Але вона хоче побачитися з вами?

— На дев’яносто відсотків — з цікавости. Знаєте, які вони, жінки. А може, через те, що її теперішній коханець на кілька днів вибрався з Лондона.

— Вибачайте. Більше не втручатимусь. Робіть як знаєте.

Я рушив до дверей, шкодуючи, що не втримав язика за зубами. Кончіс гукнув мені навздогін. Я спинився на порозі концертної зали й обернувся.

Він окинув мене владним батьківським оком.

— Їдьте до Афін, друже. — Глянув на схід, на дерева. — Guai a chi la tocca[145].

Я не володів італійською, але ці слова зрозумів без перекладу. Прийшов до своєї кімнати, роздягнувся й помився під душем із морської води.

Інтуїтивно я розумів, що він хотів мені сказати. Я не пара цій Жулі. Не тому, що що вона привид, шизофренічка чи хто ще там. Тому, що вона попросту не для мене. Це була остання пересторога. Але даремно перестерігати людину, що успадкувала схильність до азарту.

Помившись, я голим ліг на постелі й втупився в стелю, прагнучи викликати з пам’яті обличчя Жулі, вигин вій, тепло долоні й вуст, до болю короткий дотик плоті в мить поцілунку, а тоді тіло її сестри, побачене вчора ввечері. Ось Жулі підходить до мене тут, у кімнаті. Ось вона в сосновому лісі. Пітьма, глушина, ґвалтування з дозволу жертви… Я обернувся був сатиром, але погамував свою жагу й одягнувся, вчасно згадавши, що з ним учора сталося, та збагнувши прихований сенс цієї пантоміми за античними мотивами. Я почав опановувати науку чекання.

Вечеря випала не найкраще. Як тільки я надійшов, Кончіс вкотре вже встругнув несподівану штуку — простягнув мені книжку.

— Ось мої статті. Не на тій полиці стояли.

Це був не дуже грубий зшиток у дешевій палітурці з зеленого сукна, без назви на обкладинці. Я розгорнув його. Сторінки різнилися форматом і шрифтом, явно вирвані чи витяті з журналів. Тексти французькою мовою. В око впала дата — 1936 рік. Кілька заголовків. «Ранній прогноз легких форм шизофренії», «Вплив професії на параноїдальні синдроми», «Експеримент застосування страмонію в психіатрії». Я облишив читати.

— Що таке страмоній?

— Datura. Дурман. Викликає галюцинації.

Я відклав книжку.

— Наперед тішуся читанням.

Зрештою, виявилося, що можна було обійтися без цього речового доказу. Під кінець вечері я пересвідчився, що Кончіс тямить у психіатрії значно більше, ніж начитаний дилетант, і таки знає Юнґа. Звичайно, це аж ніяк не означало, що він сказав правду про Жулі. Я кілька разів спробував заговорити про неї, але він уперся: чим менше знатимете про її недугу, тим краще. Однак пообіцяв, що десь наприкінці літа вичерпно опише перебіг хвороби. Весь час мені кортіло викликати Кончіса на відвертість, та я стримувався, бо побоювався своєї ж таки дедалі більшої неприязні до нього. Побоювався звади, через яку він міг би мене попросту потурити й покласти край усьому. Та й відчувалося, що не варто напосідати; Кончіс-бо налаштувався наводити туман, як ото спрут, завжди готовий в разі чого пустити клуб чорнильної рідини. Своєю чергою мій самозахист полягав у тому, щоб винахідливо відповідати загадками на загадки. Я втішався здогадом, що Кончіс уникає розмови про Афіни й Алісон із подібної причини — боїться спровокувати мене на нетактовне випитування.

Так проминула вечеря. Я слухав прозірливого старого лікаря й на рівні підсвідомости почувався мишею, якою бавиться кіт. Сидів як на голках, чекаючи Жулі й гублячись у здогадах про нинішній експеримент. У подувах ще не вщухлого шторму пломінець лампи дрижав, мигтів і наддавав мені неспокою. Натомість Кончіс поводився спокійно й невимушено. Насамкінець налив мені чарку якогось прозорого, солом’яно-жовтого напою з обплетеної пляшки.

— Що це?

— Ракі. Хіоська горілка. Дуже міцна. Хочу вас трохи підпоїти.

За їдою він раз у раз припрошував до хмільного рожевого вина з Антикітери.

— Це щоб притупити мою критичність?

— Щоб загострити сприйняття.

— Я прочитав вашу брошуру.

— І вважаєте, що це маячня.

— У ній є твердження, які важко довести на практиці.

— В науці практика — єдиний