Маг - Джон Роберт Фаулз

— Звичайно, це не моє діло. Але мене зворушила ваша розповідь про цю молоду даму… про глибокі почуття до неї. Гадаю, нерозумно було б відкинути пропозицію поновити приязні стосунки.

— Я б не хотів вас образити… але це справді не ваше діло.

— Мені було б дуже прикро, якби на вашу постанову хоч трохи вплинули події, що тут відбуваються.

— Нема жодного впливу.

— Хай там як, але тепер, коли ви знаєте, про що йдеться, подумайте, чи варто вам бувати в мене. Я зрозумію вас правильно, якщо захочете обірвати взаємини з нами. — Кончіс не дозволив мені втрутитися. — В усякому разі я дав би моїй бідній похресниці трохи перепочити. Днів на десять, мабуть, заберу її звідси, — радився зі мною стариган, ніби з колегою-психіатром. — Перезбудження негативно впливає на перебіг хвороби.

Гірко розчарований, я подумки послав Алісон під три чорти з її клятою радіограмою. Однак постарався приховати досаду.

— Тут нема над чим думати. Мені хочеться бувати у вас.

Придивившись до мене, він кивнув. Ото ще старий біс! Ніби не його, а мене перевіряли на правдомовність.

— І все одно раджу вам не вирішувати зопалу. Рекомендую провести вихідні в Афінах з цією дівчиною — чарівливою, як я здогадався з вашої оповіді. — Я глибоко втягнув повітря, та він швидко повів далі: — Я лікар, Ніколасе. Дозвольте мені говорити відверто. Тут ви приречені на утримання від природних потреб, а молодим чоловікам таке шкодить.

— Я вже виклав гроші за цю істину.

— Пам’ятаю. Це ще одна причина поїхати на зустріч.

— А як щодо наступних вихідних?

— Побачимо. Наразі ні про що не умовляймося. — Кончіс несподівано встав і простягнув мені руку. — Гарно. Чудово. Я радий, що між нами не стало недомовок. — Узявся в боки. — Ось. А чи не бажали б ви попрацювати фізично?

— Особливого бажання нема. Але попрацюю.

Він запровадив мене в далекий закуток городу. Частина муру, що підпирав терасу, розвалилася, й Кончіс пояснив, як її відбудувати. Треба було розбити мотикою засохлі грудки глини, змочити їх водою й цим розчином покривати кожний заново поставлений камінь, щоб мурування трималося купи. Як тільки я взявся до роботи, мій роботодавець кудись подівся. У таку пору бриз зазвичай влягався, але сьогодні дув ненастанно й приносив прохолоду. Все одно я дуже скоро впрів. Зрозуміло, чому стариган запріг мене до роботи. Не хотів, щоб я перешкоджав йому знайти Жулі й вивідати, що між нами було… а може, й подякувати їй за те, що так добре грає нову роль.

За якихось сорок хвилин я зробив перекур. Тут же понад мною, на терасі, вигулькнув Кончіс. Насмішкувато дивився, як я сиджу, спершись натрудженою поясницею на стовбур сосни.

— Праця увінчує людину славою.

— Не таку людину, як я.

— Маю на увазі цитату з Маркса.

Я показав йому долоні, намуляні шорстким держаком мотики.

— Маю на увазі пухирі.

— Дрібниці.

Він не зводив з мене очей. Неначе потішався — чи то з мене самого, чи то з того, що після чаювання дізнався про мене від Жулі. Ось так клоуни потішають часом філософів. Я поставив Кончісові питання, яке приберіг наостанок:

— Отже, мені не варто вірити в усе те, що каже Жулі. А як щодо ваших оповідей про своє життя?

Я гадав, що він образиться на такі слова. Навпаки — ще ширше всміхнувся.

— Правда завжди непроста.

Я відповів тінню усмішки.

— Пане Кончісе, я не певен, чи є різниця між тим, що у ваших оповідях, і тим, що ви так ненавидите, — художнім вимислом.

— Нічого не маю проти вимислу як такого, як однієї з підвалин літератури. Просто в книжках ці підвалини залишаються тільки підвалинами, не більш. Ось вам, Ніколасе, аксіома про наше поріддя. Не можна сприймати людську істоту буквально, — виголосив Кончіс і додав: — Навіть тоді, коли йдеться про невігласа, який не тямить, що означає слово «буквально».

— Таке нерозуміння нешкідливе. Принаймні тут.

Він глянув під ноги, а тоді мені у вічі.

— Я застосовую новий метод психіатричної терапії. Його недавно розробили в Америці й назвали ситуативною терапією.

— Я залюбки почитав би ці ваші статті.

— Гаразд, що ви їх згадали. Тільки що я шукав їх. Кудись заподілися.

Він мовив цю репліку нахабним тоном безсоромного брехуна. Ніби навмисно старався, щоб я й далі вагався та сумнівався.

— Шкода.

Кончіс схрестив руки на грудях.

— Я саме подумав про… вашу симпатію. Мабуть, ви знаєте, що сільська хата, в якій живе Гермес, належить мені. На другий поверх він ніколи не сходить. Мені спало на гадку, що ви могли б запросити цю дівчину погостювати на Фраксосі. Весь другий поверх — для неї. Простенько, зате достатньо вмебльовано. І доволі просторо.

Я оторопів. Це аж ніяк не гостинність, не доброзичливість. Це потворне хамство… Стільки труду собі завдати, щоб заманити мене в пастку, а тоді пропонувати всілякі способи втекти з неї… Мабуть, він твердо певний, що надійно тримає мене в лабетах. Якусь мить я